Марiя
Шрифт:
— Дуже довго, я вже почала хвилюватися.
— З ним цікаво було говорити зовсім одверто, говорити й про журнал, який він редагуватиме, певне, з наступного року. Він сподівається, що незабаром дадуть остаточний дозвіл на цю комбінацію — він і Краєвський. Говорили й про сучасне становище літератури. А конкретно практичний наслідок нашого побачення — Некрасов запропонував мені написати для збірника, який він, хоче видати тепер, дві-три статті аркушів на десять.
— Ой, як добре, — аж зойкнула Марія, — про що ж?
— Оце головне! Про що я сам хочу! Я сказав, що напишу про
— Він сказав тобі так? —перелякалася Марія: чого ж він радіє, Митя, хай би вже спочатку одержував так, як дадуть! На щастя, вона не встигла сказати це.
— Еге ж, він сказав саме так, і що норма в збірнику за аркуш буде мені 75 карбованців. Ну, я погодився і на це!
— А ну тебе, ти мене перелякав!
— Я ще мусив попередити, що зараз займаюся перекладами для свого існування, а для статей треба буде від них відмовитися. Некрасов запропонував одразу дати скільки мені треба, але я відмовився, навіщо одразу починати з авансів? Якось викрутимося! Та все ж таки Некрасов просто силоміць дав мені записку — в разі потреби видати мені негайно 200 карбованців — от ця записка Звонарьову! Машенько, ми живемо! Дарвіна й Брема, звичайно, перекладатимемо, а перекладів «для існування» більше не візьмемо!
— Я така щаслива за тебе!
— Це все через тебе так добре обернулося — із Благосвєтловим порвав, і з Некрасовим зійшовся! А він передав тобі вітання і сказав, що чекає на роман. Послухай, та у нас же багато роботи!
— І треба все встигнути! І Жюля Верна я обіцяла Етцелю не тягти. Ой! — Марія аж за голову схопилась обома руками.
— Марі, все встигнемо.
— Звичайно, встигнемо! То я так, сама себе підганяю. Головне, твої статті чекає Некрасов! Які вони були потрібні одне одному! Здавалося їм — як двоє чесних трударів літератури...
9
— Ти його любиш? — спитала Сонечка Пфьоль.
— Кого? — не зрозуміла одразу Марія.
Перед тю майнуло обличчя Саші.Але ж його нема. Нема.
— Як кого? Митю Писарєва!
Марія глянула замислено й відповіла не одразу.
— Ні, звичайно, ні. Що ти? — і додала сумио: — Це зовсім інше.
Вона розуміла, таке питання цілком природне. Та хіба було щось схоже в її ставленні до «братика» Миті з її почуттям, її нестримним коханням до Саші? Саме нестримним, попри всі роздуми, розголос, лють його матері... А що з Митею? Майже цілий день вони проводять удвох, удвох працюють. Навіть дивно — вони можуть працювати за одним столом! В«н так заступився за неї у Благосвєтлова, порвав з ним, почув немало єхидних ущипливих натяків, та не звернув на це ніякісінької уваги!
Після її вільного, самостійного життя за кордоном про неї взагалі бозна-що плели з легкої руки Куліша. Хай плетуть. Вона звикла.
Ніхто ж не знав, як щовечора вона
Ты не должна любить другого,
Нет, не должна,
Ты мертвецу святыней слова
Обручена...
Наче молоточком, відбивалися рядки Лермонтова.
Але ж вона була одна. Одна. Боялася самотності. Певне, так боялася, як кожна жінка.
Інколи жінка, вдова, що загубила коханого чоловіка, раптом невдовзі виходить знову заміж, і її всі ганять та гудять: «Як швидко вона забула». А до того ж часто не може бути й порівняння між першим та другим, і почуття зовсім не ті. І лише деякі чутливі люди розуміють — це від страху самотності.
Але ж Митя...
Ні, вона не порівнювала, вона знала, що саме Митя вище всяких порівнянь. З його дитячих років вона ним милувалася, дивувалася з його розуму, його розвитку, його чесності й щирості... Його й не треба, і не можна було ні з ким порівнювати.
— Коли б ти знала, який він... — роздумливо сказала Марія Соні.
— Вся Росія знає! — жартома зауважила Соня.
— Розумієш, я відчуваю себе відповідальною за нього, за його життя. Я б хотіла, щоб мій Богдась був хоч трохи схожий на нього.
У неї ніколи не виникало такого бажання з приводу будь-кого. Найменше — Опанаса, хоч обличчям Богдась був дуже подібний до батька.
— До речі, а як він з Митею?
— О, він його одразу полюбив, — усміхнулась не без гіркоти Марія. З Сашею у них були цілком пристойні взаємини, ніяких конфліктів ніколи не виникало, але до Миті було зовсім інше ставлення. — Він навіть не дуже хотів їхати з моєю мамою до Орла. Його кликали туди родичі, та й маму вимагали! Треба ж йому і до батька поїхати, в Чернігів.
— Марусенько, а ти влітку приїдеш до нас, на село, — прохаюче мовила Соня, — тобі треба хоч трохи по-справжньому відпочити від усього, побути на свіжому повітрі!
— У мене стільки роботи зараз, — сказала Марія. — А втім, справді, я залюбки поїхала б до вас, а потім усе ж таки н;і Україну...'Як мене тягне туди, коли б ти знала... Лежать мої бідолашні українські твори, і старі, й нові, а хто їх тепер друкуватиме? Правда, Пипін, видавець, згодився видати, але ж перший том — російський, і мої українські твори — теж російською мовою. Що поробиш! Треба швидше роман новий закінчувати. Перекладів набралася. Ох, все не так просто — узяла та й поїхала спочивати!
Що було простого в її заплутаному житті?
Ще ж їй хотілося, — вона не згадала про це Соні, вона писала Тетяні Петрівні, Сашиній матері, — закінчити початі разом з нею його статті, видати його проект. Вона мусила це зробити перед пам'яттю Саші. Вона мусила доробити все, що він не встиг через свою хворобу. Вона мусила це зробити і заради Тетяни Петрівни, яка тепер писала їй ніжні, люблячі листи. Сама Марія відповідала на них не дуже акуратно, та писала: «Ваші листи для мене відрада, хоч я сама пишу Вам мало. Це схоже на те, коли хвора людина не може потиснути простягнуту їй руку, але розуміє ціну потиску цієї руки».