Марiя
Шрифт:
«Коли б і були, то не завдала б собі ніякої мороки», — подумала Марія, — адже в кожному листі вона, Марія, просить орловських родичів швидше послати з якимось попутником Богдана до батька! Але якась байдужість із боку всіх.
Хіба справа в грошах — вона б одразу надіслала чи повернула б! Адже вона писала й просила про це давнього знайомого і друга Федора Матвійовича Лазаревського, і той обіцяв влаштувати обов'язково поїздку Богдана. Хвилюючись, вона читала далі:
«Не бачачи з боку Лазаревського ніяких вимог, я три дні тому писала йому, додавши листа Дорошенка,
Так, Лазаревський відповів Мардовіній, що дійсно обіцяв вирядити Богдана до батька, але зараз йому самому треба поїхати на кілька днів із Орла, а потім він простежить, хто їхатиме до Чернігова.
Тітка переконана, що Маша все кине й поїде до «свого чоловіка».
Вона читала далі:
«Певне, ти сама почуваєш, Машо, що тобі необхідно бачити Афанасія в останні хвилини його життя — і він помре спокійніше, і тобі спокійніше буде доживати свій вік, якщо ви попрощаєтеся дружелюбно на вічну-вічну розлуку.
Боже мій, боже мій! Краще створіння твоє готується покинути нашу землю! Я не знайду слів, щоб сказати тобі, як важко мені на душі і до чого мені шкода Афанасія...»
Ці ламентації роздратували Марію, бо вона знала ставлення тітки до Опанаса, а ще й тому, що вона не знала, що робити. Тітка переконана, що Маша одразу поїде.
«Я ще раз дуже тебе прошу — телеграфуй. Про те, щоб ти поспішала їхати, вважаю зайвим говорити, — хто краще за тебе може відчувати, що було б страшно запізнитися! Так, це страшніше. ніж запізнитися для себе».
Марія не могла в думках одразу осягнути все. Наче залунали голоси з такої далечини, наче з диісгиричної доби. Так, вона знала, що Опанас хворий. Незалежно від його хвороби хотіла, щоб Богдан поїхав до батька. Ніде правди діти — вона переклала турботи про це на чужих людей, хоч і родичів, вона була заклопотана своїми справами і якось легковажно вважала, що все зробиться само собою.
Але Опанас умирає, її чоловік. Опанас Маркович. Як це далеко від неї. В неї на руках помер Саша, вона привезла його трупу з Ніцци до Москви. Шлях з хрестом на Голгофу. їй здавалось — вона вже мертва. Що там! Людина живуча. Кажуть, жінка живуча, як кішка. Коло неї з'явився Митя, надзвичайний Митя Писарєв, простягнув міцну юнацьку руку, і вона наче ковтнула живої води й воскресла. І от їй треба повернутися в царство мертвих, в царство розпачу, каяття, взаємних мовчазних докорів, покути й прощення. В неї нема на це сил.
Вона не брехала, нічого, крім доброго й щасливого, не бажала Меланії Овдіївні. Але бачитися з нею там, коло ліжка вмираючого, красти одна в одної останні слова і останні погляди, і відчувати на собі її ревниві, а може, й докірливі! О! З докором на неї глядітимуть усі. А може, з жалем?
Ні, ні, в неї на це нема зараз сил. Хай їде Богдась.
А може, їхати все ж таки їй? Опанас... «Друже мій, Опанасю», — казала вона йому колись. Адже він вирвав її з того провінційного орловського болота, він дав їй читати «Кобзаря»,
Може, треба перемогти себе й справді, як пише тітка, востаннє обнятися з ним на вічну-вічну розлуку?
Коли вони бачилися востаннє? У Німеччині, суворим передсвітанком на сірому похмурому вокзалі...
Хоче він тепер її бачити?
Дорошенко пише лише про Богдася... Може, хоче, щоб коло нього була лише Меланія Овдіївна — «український соловейко», який щебетав коло нього останні роки.
Марія відчувала, що обманює себе, але ж доводила сама собі:
у них діти, а тут приїде вона й отруїть останні хвилини нещасній відданій жінці, останні хвилини, які ніколи, ніколи не забуваються...
І до кого з них двох зверне він своє останнє слово, кого з них двох почує востаннє?
— Ти чуєш мене? Ти чуєш мене? — раптом заговорила вона, але не Опанасові, їй вбачалося обличчя Саші. Це вона Саші казала останні слова, які він почув на цій землі. —Ти чуєш мене? Тобі краще? Ти чуєш мене?
— Машенько! Марі! Ти мариш! — кинувся до неї Митя, який був у сусідній кімнаті. — Що з тобою. Марі? Я зараз покличу лікаря!
Її била пропасниця. Усе і всі мішалися в голові.
— Не йди! Не кидай мене саму! — крикнула вона раптом.
— Що ти? Ти мене не кидай! — якось простой лагідно, як малій дитині, мовив Митя і став гладити її руки.
Богдась до батька запізнився. Цього ніколи не могла простити собі Марія і ніколи, ні з ким про це не говорила.
10
Марія поїхала до Москви зустріти Богдана, який нарешті повертався з Орла.
Митя проводжав її на вокзал. Вона була ніжна до нього, але вся та ніжність була начебто якась машинальна, зовнішня, а її думки були вже далеко, далеко від нього, уже там, у Москві. Та вона наказувала йому, щоб він писав їй щодня, обов'язково щодня і обов'язково про все, про все.
Потім уже, коли вона була в вагоні, а він стояв коло вікна і намагався протерти рукавичкою замерзле вікно, — адже був останній день листопада, — і коли востаннє неясно майнуло її обличчя, — йому стало сумно, не тільки сумно за себе, а без краю шкода її. Миті хотілося сказати, що живому треба жити з живими, діяти, жити життям, а не спогадами та розпачем. Адже він передбачав, які сумні думки охоплять Її там, у Москві. Вона силоміць, так, він певний, що силоміць, усміхнулась йому і гукнула, вірніше показала жестом, щоб він ішов, бо холодно. Звичайно, він чекав, поки поїзд рушить, і тоді тільки побрів додому, де враз усе йому здалося порожнім, злннялим, позбавленим змісту.
Йому все ж таки не хотілося йти з кімнати, де вони разом працювали і де він раптом став таким щасливим, та тепер все здавалося непевним, випадковим...
І наче все було давно-давно, і хоча в'ід її від'їзду минуло лише кілька годин, — кілька годин він просидів майже непорушне в цій кімнаті, — усе, що трапилось між ним і Марією, здавалося якимось «plusquamperfectum» — давно-давно минулим часом, бо перед ним виринало її сумне обличчя у вагоні поїзда, вимушена усмішка, розвіяний погляд...