Марiя
Шрифт:
Але ж не повинні, не повинні з'являтися сумніви, що вона не повернеться до нього, що вона не буде з ним! Він візьме себе в руки, працюватиме, він підготує до її приїзду Брема — треба швидше купити книги, треба уважно виконати всі її дрібні доручення і,звичайно, писати щодня! Вона це повторювала кілька разів, значить, вони, його листи, їй потрібні! І він писав їй. Щодня.
Поряд із його блискучими, іскрометними статтями, де буяли думки, несподівані, часто такі гострі, пронизливі, що одразу примушували кожного читача замислитися і — або захопитися, або, навпаки, обуритися, тільки
«Мила, хороша моя Машо! Написав це звернення і замислився з пером у руках. Не знаю, що я тобі хотів сказати, не вмію ясно висловити, про що я думав. Та основний мотив все тогі же:
люби ти мене, а вже я — так тебе люблю і ще любитиму, що тобі, звичайно, не буде холодно й журно жити на світі. Мила! Як м'и з тобою можемо весело працювати й розумно розважитись!»
Тільки б вона його любила!
Він писав щодня, докладно: як минув день, де був, кого бачив, хто заходив — Слепцов, Кутейников, приїхав її паризький приятель— Карл Бенні, в них зупинився, ходили з ним у лазню... Він сам відчував, що пише їй нецікаво, не те, що треба.
«Ти, можливо, будеш незадоволена тим, що. я все розповідаю тобі найдрібніші факти, замість того, щоб поділитися з тобою моїми думками й почуттями. Але що ж, друже мій, робити, коли ніякі думки не спадають у голову і коли почуття все ті ж самісінькі: чекаю тебе, жадаю тебе, чекаю і бажаю з твоєю допомогою міцного, доброго і живого щастя».
Вона відповідала коротенькими записочками на кілька рядків. Вона взагалі не дуже полюбляла писати листи. Ще Тургенев сміявся з її звички слати телеграми. І ці записочки були схожі на телеграми.
«Від Богдана ще нема депеші. Сьогодні я всі справи закінчу. Поспішаю тобі надіслати цього листа і тому не розповідаю нічого. Обіймаю тебе. До побачення.
Віддана тобі M. M. Сьогодні писатиму увечері».
Але й увечері лист був довший лише на кілька рядків. Тільки й того, що «віддана тобі M. M.»
Але ж так вона і чужим, стороннім людям листи підписувала, не вкладаючи особливого змісту. Просто формула епістолярного етикету.
Хоч би вона в цьому листі, де пише йому про побачення з Володимиром Вадимовичем і що поїхала разом з ним до «них», додала б щось ніжніше, заспокоююче... А от у листі до Наталі Федорівни, жінки, яка стала вести їхнє господарство — чи то домоуправительки, чи то економки, — було написано, що приїхав один знайомий, якого ані вона, Наталя Федорівна, ані Дмитро Іванович Писарев не знають, а знає Бенні. Наталя Федорівна повідомила про це без усякого навмисного злого наміру за обідом, переказуючи взагалі листа — далеко довшого, ніж Миті.
— Та це ж, певне, Володимир Вадимович, молодший бра". Олександра Вадимовича, — вихопилося у Бенні. — Він же до них приїздив у Париж! — Раптом Карл схаменувся, замовк, але став якийсь незвично розв'язний, вимушено сміявся до речі й не до речі. Митя зібрав усі свої сили, щоб не виказати ніяких емоцій з приводу цього, але Марії він і про це
«Я, зрозуміло, лишився незворушним, тому що зважив і обміркував цю звістку ще раніше. Не можу сказати, щоб вона була для мене приємною або що я сприйняв її байдуже, але ж тут, як і в інших випадках, я скажу з вірою в мою богиню: «Да святится імя твое, да приидет царствие твое и да будет воля твоя!» I я буду сподіватись, що мені дадуть мій насущний хліб і не «введут во искушение и избавят от лукавого».
Марію зворушували ці почуття, і в листах-записочках частіше стало з'являтися: «Бережи себе і чекай мене», «Я тебе не забуваю і часто думаю», «Ти не зажурюйся, що листи мої такі короткі. Мені тут важко і душно, і я пишу тобі лише тому, що знаю, ти будеш неспокійним, якщо не одержиш листа. Все, що тут робиться і говориться, дуже дрібно та вбого, а думати я тепер думаю тільки про те, коли додому поїду. До побачення. Пам'ятай, що у тебе є надійний і вірний друг. Обіймаю тебе. Віддана тобі Marie».
Він любив, коли вона підписувалася не M. M., a Марі. Це було його ім'я для неї. Треба вірити й чекати. В одному листі він відзначив — аж двічі було «бережи себе».
У кожному майже листі вона нагадувала:
«Ти приготуй якнайбільше праці. Я навіть уві сні бачила наш робочий стіл».
І знову:
«Приготуй більше роботи і чекай мене!»
Не треба нарікати, їй там нелегко. Праця для неї порятунок. Але добре вже й те, що працю вона зв'язує з ним. Вона призналася в одному листі, як їй сумно:
«Вчора я тобі не писала, тому що вчора мені було важко і сумно, так що я весь час розмірковувала».
Про що, про що вона там розмірковувала вдалині від нього і поблизу могили того, коханого і близького?
«Я винна. Можна було і міркувати, і тобі все-таки написати. Ти прости мене».
Її «простити»? Тільки б вона його хоч крихту любила! Вонгі пише, що буде краще, ніж було. Він вірить.
І Марія хотіла вірити, і сама відганяла думки про це і хапалася за них... Адже вона вже зрозуміла — живому треба жити і діяти з живими.
У Москві, спр'а'вді, було важко.
Приїхав Володя, молодший брат Бриті, з яким так добре породичалися в Парижі і якому ще так недавно писала з Петербурга: «Все задушливіше з кожним днем, з кожною годиною. Я не знаю, як я житиму... Мені важко, мій любий брате, і порожньо. Ця розлука інша, інакша. У колишніх розставаннях було, лишалося мені стільки ще доброго і солодкого, незважаючи на тугу, а тепер нічого нема. Я не знаю, як жити. Кожен день жахливіший за минулий».
В одному листі Володі писала: «Я відійду з часом, але до того часу?»
Вона тепер розуміла — зустрінуться з Володею, і Сашин брат не знатиме, що казати, що робити, аби втішити її, самотню, безнадійну, яка так кохала його Бритю... Невже вона вже «відійшла»? Невже настав уже «той час»?
Але ж Митя, думки про нього, про спільну роботу... Вона згадувала все дужче і частіше — саме роботу. Якір порятунку.
Вона зупинилася, як і під час похорону Саші, у Юлії Петрівни Єшевської. Бавилася з її дітьми — своїми «хрещениками», згадували обидві приязного, розумного, завжди тактовного Степана Васильовича.