Марiя
Шрифт:
— Мій Саша, як і я, змалку захоплювався Шіллером. Я гадаю, це для нього виняткова радість бути свідком його ювілею. Я певна, що і ви, Маріє Олександрівно, схиляєтесь перед цим геніальним письменником і він і для вас також багато важить, — поринула вона в свою стихію.
— Я думала сьогодні, — мовила замислено Марія, — як усі німецькі патріархальні родини, всі бюргери, всі філософипрофесори, у ці дні уславляють Шіллера за те, що він висловив їхні ідеали, їхні мрії, він так багато промовляє саме до них.
— Але ж, мила Маріє Олександрівно, за «Розбійників»
— Він у цьому творі революціонер, як можна заперечувати? І я завжди любила «Розбійників», але деякі його твори мене трохи дратували. Безперечно, він дав такі надзвичайні образи і в «Марії Стюарт», і в «Орлеанській діві», але ж хіба це той самий заклик до боротьби, біль за щастя всього людства?
— Але ж скільки в них, у цих творах, благородних, загальнолюдських ідей! — сполошилася Тетяна Петрівна.
— Звичайно, людям приємніше сприймати його пізніші погляди, — гаряче мовив Борщов, — адже вони виправдовують і спокій, і втому, і пасивність. Пам'ятаєте? В перекладі нашого Курочкіна:
Заключись в святом уединеньи,
В мире сердца, чуждом суеты.
Красота цветет лишь в песнопеньи.
А свобода — в области мечты.
Це вже далеке від палких рядків з «Розбійників»!
— Ні, ні, ви навели прекрасні слова... «В мире сердца, чуждом суеты»! — похитала головою Тетяна Петрівна. — Ви згодні зі мною, Маріє Олександрівно?
— З німецьких поетів я люблю найдужче Гейне, — ухильно відповіла Марія, — але йому й не гадають поставити пам'ятник і, певне, ще довго не святкуватимуть його ювілей на батьківщині.
— А Гете? Олімпійський бог Гете? — спитав Бородін.
— Він надто відчув себе на Олімпі, — усміхнулась Марія.
— Ви не можете йому простити чину веймарського сановника. Пам'ятаєте, ви обурювались, — нагадав Єшевський якусь розмову з Марією. — А Гейне ви симпатизуєте як людині, вигнанцю.
— Мені багато говорить кожен його твір, його іронія, навіть його підсміювання над самим собою, що робить його поезію такою своєрідною, несподіваною, людяною, але головне, звичайно, його непримиренність до пошлості, міщанства, як він ненавидів це все в своїй Німеччині і як болів за неї і не тільки за неї. Як він писав, що «через його серце пройшла тріщина, яка поділяє весь світ», а він помер вигнанцем, і більшість німців не визнає його.
Саша слухав Марію, як заворожений.
— Що ж, нові часи, нові пісні! — сказав Єшевський.
— А проте повернемось до ювіляра. Все ж таки наш великий вигнанець взяв гаслом'для «Колокола» слова Шіллера — «Vivos voco!» — мовив Борщов, той, що так хотів заспівати «Пуншеву пісню».
— О, так. Це навіки його слова! Vivos voco! Як чудово! — гаряче підхопила Марія.
— Ілля Григоровичу, ви збираєтесь у Лондон, — сказала Тетяна Петрівна, — а Марія Олександрівна нещодавно була там.
— І ще поїду! — впевнено вигукнула Марія.
Ілля Григорович Борщов тільки-но повернувся з надзвичайно цікавої наукової експедиції в Прикаспії, та він більше ніж хто інший з молодих вчених цікавився і соціальними
Як завжди, коли збирались, мимоволі розмова поверталась на своє рідне — «Колокол», реформа, яку нетерпляче чекали, новини з Росії.
— Гейдельберг став просто зупинкою на шляху до Лондона, — зауважив Єшевський. — А я ніяк не зберуся поїхати. Ще хочу закінчити тут свою роботу, послухати декого в університеті і обов'язково поїду.
— Може, тому, що я не буваю в університеті і на ваших наукових засіданнях, а бачу тільки вас усіх, мені здається, що тут, у Гейдельберзі, росіян більше, ніж німців, — пожартувала Юленька Єшевська.
— Олександр Іванович писав: «Німців не люблять, а їдуть сюди», — згадала Марія лист Герцена.
— А втім, деякі тутешні професори дивуються з наполегливості наших студентів і молодих вчених і багатьом пророкують велике майбутнє в науці. — Степан Васильович багатозначно глянув на Менделєєва і його товаришів.
— Тут, на жаль, є багато старих професорів, — сказав Бородін, — які, власне, лише пишаються вченістю, а по суті далекі від науки, їхні лекції і заняття це лише наукоподібність. Та, правда, скрізь є Вагнери в науці, а студенти не далеко відійшли від наших школярів.
— Але ж для таких, як Гельмгольц, як папаша Бунзен, так всі його звуть, варто їхати на край світу, — мовив Сеченов. — Для них наука — подвиг, любов, віра.
— Ви запевняли, що у Гельмгольца очі як у Сікстинської мадонни, — засміявся Менделєєв.
— Справді, це людина «не від світу сього», а вираз очей, придивіться — вираз очей Мадонни. Знаєте, на лекціях цим буршам, дурним баронам з догами, він читає так нецікаво, я б сказав, зовсім елементарно.
— Так, як вони того варті, — вставив Бородін.
— Йому, певне, самому завжди нудно, та нещодавно мені довелося бути на вечірньому засіданні вченого товариства, і уявіть собі, мало сказати, що його було цікаво слухати. Його було слухати весело! Я запевняю вас — весело! Він жив у кожному слові, у кожному факті, який подавав, адже немає факту дрібного для науки. Він описував аналіз звуків, а суддею обрав папашу Бунзена, глухого, як ви знаєте, вставляв йому у вухо резонатор, і ви б бачили щасливу усмішку цього добряги Бунзена, коли Гельмгольц, експериментуючи на ньому, доводив свої гіпотези.
А Бунзен, він так звик безбоязно сам нюхати всілякі речовини, сам експериментувати, що вже не раз влаштовував справжні вибухи. У нього і око одне постраждало від вибуху.
— Я нічого не розумію ні в хімії, ні в фізіології, — шепнула Юленька Марусі, — але я захоплююсь їхньою відданістю науці. Я розумію свого Степана Васильовича — він перевертає гори архівних пожовклих паперів і радий якомусь одному рядочку.
— Ваш чоловік, Юленько, і мене заразив історією, — призналася Маруся. — Зараз я не можу відірватися від Маколея — історії Англії. Як це я раніше його не читала? Звичайно, історія вабить мене дужче, але я схиляюсь, як і ви, перед їхньою відданістю науці, своїй роботі, і я розумію, що і для науки треба віддати всього себе. Це теж їхня віра й любов.