Марiя
Шрифт:
— Гаразд, лаяти потім, зараз я погляну на вас. Сідайте і розказуйте все, все, я дуже радий вас нарешті побачити.
Не випускаючи її маленьких рук, він підвів її до дивана, обоє затишно вмостились, «як дома», — усміхнулась вона.
У обох не було «дома». Обоє любили затишок.
Кілька хвилин вона мовчки з ласкавою ніжною усмішкою дивилась на нього, на майже зовсім сиву голову, добрі, як і раніше, сумні очі. Раптом Іван Сергійович відмітив, побачив — вона дуже змінилася. Вона не постаріла, ні, але стала старшою. Вона трималась вільніше, впевненіше, вона дивилась не так «знизу вгору» на нього, як раніше,
— Я дуже радий, що побачив вас нарешті, — повторив Іван Сергійович. — Адже ви як сфінкс — все оточено загадками й таємницями, і ніколи невідомо, де ви в ту мить, коли одержуєш від вас листа, чи не змінили ви десять міст за той час, поки він дійшов до адресата. Що лист! Навіть телеграми, які шумлять навколо вас, не завжди встигають за змінами ваших адрес. Правду кажучи, після ваших трьох записок я вже не сподівався побачити вас у Парижі. Де ви зупинились?
— У Станкевичів. Вони давно тут, і я обіцяла їм приїхати. Ви знаєте, це такі хороші люди!
— А далі?
— Я повернуся до Лозанни. Я тепер у Лозанні живу. Можливо, переїдемо кудись поблизу. Там так тихо і гарно. Озеро, гори. Отак зупинишся, і дивишся на них, і забуваєш про все, що читав колись або чув. Просто дивишся.
— Отже, приємна обстановка для роботи?
— Хіба я шукаю коли обстановки? — заперечила вона. — Ніколи й не думаю про це. Мені тільки треба побути самій, я люблю сама бути, а щоб підготовлювати обстановку, спеціально їхати дивитись різні красоти, щоб потім одразу описати? Ні! Ви ж самі знаєте, що це неможливо. Якщо вже пишеться, то пишеться скрізь, аби почати — нехай тоді й лихоманка трусить, і діти навколо шумлять, і пічка курить — мені вже до того всього байдуже. Навіть нехай штовхають, аби не переривали, — вона засміялась, — от тільки хочеться швидше написати і все.
— Інколи й видно сліди цього поспіху, — зауважив Іван Сергійович, — і вони шкодять.
Сам він любив порядок у роботі, максимальну зосередженість, він не тільки накреслював плани творів, а заводив «формуляри» на своїх героїв, щоб уявити все їхнє минуле, сучасне й майбутнє.
— Я писав вам з приводу вашого «Червонного короля». До речі, його взяв Катков, дає по І50 карбованців за аркуш, ви частину вже, певне, одержали?
Марія кивнула головою і комічно зітхнула. Тургенев зрозумів: від цих грошей вже аж нічогісінько не лишилось.
— Хоча задум вірний, як завжди у вас, — вів далі про «Червонного короля» Іван Сергійович, — але вся повість не продумана до кінця, і саме в цій повісті й сліди поспіху, і багато недбалості в мові, непотрібні українізми. Правда, Олександр Іванович в захопленні від цієї речі, і, можливо, я даремно вас лаю за неї.
— Ні, ні, що ви, лайте, як слід лайте! Ви не уявляєте, як я сама незадоволена зараз усім тим, що пишу, і як хочеться багато написати. Просто не дають спокою сюжети, постаті — вони майорять переді мною, і хочеться їх швидше вивести в люди. Та, мабуть, тому, що я сама мечусь, вони мечуться
Вона говорила з такою пристрастю, раніше Іван Сергійович не помічав такого незадоволення собою, своєю роботою, і не кокетування цим, як трапляється у багатьох, з самолюбуванням своєю щирістю і об'єктивністю, а справжнє незадоволення і, певне, не тільки своєю роботою, а й своїм життям. Він відчув те, що завжди у нього підсвідоме викликало співчуття, — неприкаяність. Він помітив і ненове плаття, і стоптані черевики. Правда, і в цьому неновому платті вона виглядала якось по-іншому, ніж раніше, елегантною, і воно, темне й скромне, личило її русявому волоссю, блакитно-сірим очам.
«А втім, — подумав Тургенев, — вона ж досить багато написала за цей час і не так уже мало одержала грошей. Тут позначаються ці постійні переїзди і невпорядкованість побуту».
— Ви не сказали, а як ваш чоловік, де він, що з ним? — вставив він питання в її нестримну, сповнену самодокорів мову.
— Чоловік? — перепитала вона. — Чоловік зараз, певне, повернувся в Лозанну. Він їздив до Івана Сергійовича Аксакова, він також у Швейцарії, і тому не міг поїхати зі мною. Він просив вам кланятися.
Що їй було розповідати про чоловіка?
— А Богдась?
— О, Богдась! — проясніла вона. — З Богдасем ми не розлучаємося. Але зараз у нього ще не скінчились шкільні заняття, і я не хотіла його зривати. Я вже стільки зривала його, бо завжди тягаю за собою. Він виріс. Він вас любить. Пам'ятаєте, як він обурився торік, коли йому сказали, що він любить вас за те, що ви його апельсинами в дорозі пригощали, він аж розсердився і мовив: «Я його і за апельсини, і за людину люблю». От і я вас «за людину люблю». А Богдась такий же, як птах, непосидючий. Ох, що він в Гейдельберзі виробляв!
Краще й Івану Сергійовичу не розповідати, як він у діжку з водою посадив Гофманового хлопця! Бородін тоді не міг отямитися від сміху.
Зараз сказала тільки:
— Ми знову в Гейдельберг повернемося. — І додала після невеличкої паузи. — Хоча не знаю. Що вона знала?
— Інколи я вже дуже хочу додому повернутися. Ніколи не думала, що так на чужині забарюся. Але ми тут в борги влізли, треба з усім і всіма спочатку розплатитися.
Це була правда — і в борги влізли, і розплатитися треба спочатку. Але це була напівправда. Як вона могла тепер повернутися з Опанасом, коли тут...
Івану Сергійовичу стало шкода її, захотілося втішити. Адже вона талановита, справжня письменниця.
— Знаєте, Проспер Меріме зацікавився вашими оповіданнями, навіть написав мені влітку про них. Він, щоправда, вважає їх дуже сумними. От, хочете, я покажу вам листа. — Він підійшов до секретера, вийняв з шухляди конверт. — Я прочитаю вам ці рядки: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. До того ж вони, на мою думку, мусять спонукати селян випустити кишки своїм панам. У нас їх прийняли б за проповідь соціалізму, і добропорядні люди, які воліють не бачити кровоточивих ран, жахнулися б. Справді, я гадаю, іншим часом і за іншого імператора їх не дозволили б надрукувати в Росії. Для розваги я взявся за переклад «Козачки». Якщо Ви переклали це оповідання, значить, воно вірогідне, але Стенька Разін, Пугачев і інші великі діячі були праві, коли прагнули викорінити зловживання найшвидшими і найрішучішими засобами».