Марiя
Шрифт:
— Я хочу, щоб для тебе був найближчим рідний народ! — вже трохи не кричав Опанас.
— Для мене рідний — поневолений народ, — уперто хитала головою Марія.
Вже всі гарячились, перебивали одне одного, сперечалися, і, власне, незрозуміле вже було самій Марусі, хто що хоче довести.
Але ж Опанас тут, на люди, хай і в колі друзів, доброзичливих і розумних, виніс її болюче зараз питання...
Звичайно, вона воліла б писати більше по-українськи, може, тільки по-українськи, вона сама відчувала — її українська мова незрівнянно красивіша, задушевніша, і справді —
Вона хотіла, щоб її більше, частіше друкували, все, що вона пише, — це певно так! Опанас забуває, що і для грошей, просто для грошей їй треба багато писати і друкуватись.
«А може, може, Марусенько, для тих тем, для тих героїв, що ти хочеш зараз змалювати в нових творах, тобі легше писати поросійськи?» Таке питання задала їй недавно настирлива екстравагантна художниця Кітарри, дружина професора Кітарри, — що всією своєю поведінкою, зовнішністю хотіла довести, що вона інакша, ніж усі, «нова» жінка, без забобонів і до того ж людина мистецтва —«коли пише перспективу — задихається».
Марія навіть обурилась. Ні, ні, сто разів ні, я все могла б написати українською мовою, про кого б і про що я не писала б, але я хочу тепер, саме в цей час, друкуватися в передових журналах Росії. З Кітаррою вона не пустилася в пояснення, обрізала категоричною відповіддю. А от чому це зараз Опанас такий ґвалт раптом здіймає? Адже все, що я пишу по-російськи, я сама напишу і по-українськи, коли це треба буде.
Проте в чомусь вона була непевна — чи права, хоча знала, що й Опанас неправий. Він хотів би обмежити її темами «Народних оповідань», але їй хочеться і ширшого розмаху тем, і більшої психологічної глибини, і «героїв» з різних шарів.
«Червоний король» — це так, між іншим, він їй просто спокою не давав, а тепер уже інші образи їй спокою не дають, майорять перед очима, нагадують те, що хвилювало і в юності... А якою ж мовою вона писатиме про тих трьох сестер у далекій задушній провінції, трьох дівчат з поміщицької сім'ї, з такими різними вдачами, мріями, життям?
І невже вона сваритиметься з Опанасом з приводу кожного російського твору?
Вже найгарячіше сперечалися Опанас Васильович і Єшевський, який захищав її і доводив її моральне право писати двома мовами. Юленька раптом вирішила, що треба припинити цю спірку, бо бачила, як боляче сприймають її і Маруся, й Опанас Васильович. Однаково в такому розпалі ні до якої згоди дійти не можна. Вона підвела руку і, мило, спокійно усміхнувшись, несподівано для всіх запропонувала:
— Давайте вже від літератури і дискусій перейдемо до музики! Хай краще Марія Олександрівна нам поспіває свої улюблені пісні! Я так люблю вас слухати!
— Ні, ні, я зараз не можу, — аж злякалась Марія, — хай іншим разом!
Раптом спяло на думку: "А чого це Саші нема?" Ну й добре, що він не прийшов і не був свідком цієї майже сварки з Опанасом. Неприємно вийшло, наче Опанас
І, поглянувши трохи докірливо, трохи примирливо на Опанаса, Маруся тихенько почала:
Он, ти, коте, не гуди...
Хіба є що краще, заспокійливіше за цю колискову? Вона й тепер інколи наспівує на ніч Богдасеві.
15
Як цей рік проминув? Для неї — як мить. І оглянутись не встигла. Немарно кажуть: де не думаєш ночі ночувати, там дві заночуєш. Наче вчора, так, вчора, вона переїздила кордон з Іваном Сергійовичем — і майже рік його не бачила.
Її листи, його листи, її записочки — частіше ніж листи, без дат і без адреси, — і телеграми!
Усі дивувались. Вона й досі не повернулась на батьківщину. А вже рік минув, і з осені до весни Тургенев знову був у Росії — в Спаському, Москві, Петербурзі, і тепер навесні знову приїхав (повернувся?) до Франції.
Сьогорічна подорож з несподіваними зупинками та ночівлями на брудних станціях, що аж кишіли блощицями, бридкий харч, непорозуміння з каретами та диліжансами аж ніяк не нагадувала торішню — поетичну, дружню, з милою молодою супутницею.
Не було того елегійно-мрійного настрою, з яким їхав торік і який створювала і вона, чарівна супутниця.
Він, Тургенев, думав: «Яка вона тепер?»
Усе літо п'ятдесят дев'ятого року листувались, умовлялись про побачення, підводили одне одного, не навмисне, так складались обставини, і навіть перед від'їздом до Росії він не міг, як обіцяв, заїхати до неї. Це було бажаним, але не таким уже першорядним у житті Івана Сергійовича. Певне, і в її.
Звичайно, часто згадував, цікавився, читав нові твори, які надсилала йому, і він влаштовував у журналах, але ж першорядним було своє.
Вже не кажучи про обох Полін — з однією переважало почуття, з другою — обов'язок, — навіть не це.
Закінчив новий роман. Як завжди, читав друзям. Як завжди, перший в'ідгук для нього Анненкова. Без його думки Тургенев ніколи не здавав нової речі, так уже повелося. Роман «Накануне» надрукували в січневому номері «Русского вестника», не в «Современнике»... Щойно вийшов окремою книжкою. Надрукована невелика повість «Первая любовь», яку він писав з неймовірною любов'ю. З прозорими спогадами юності, найніжнішим, найлюдянішим співчуттям.
Не встиг роман вийти, як знову знявся небувалий гомін. Зовсім не такий одностайно захоплений, як після «Дворянского гнезда». Навпаки. Такої розбіжності він навіть не уявляв серед друзів.
Сумно усміхаючись, він згадував, що хотів присвятити цей роман графині Ламберт, своєму вірному, щирому адресату з журливими очима й ніжними руками... Він писав їй раніше про це.
Вона вважала Єлену цинічною, її злякала, так, просто зля кала поведінка героїв, нові думки Тургенева. Щиро вболіваючи за «неуспіх» (!) автора, вона призналася в цьому. Про присвяту вже й не згадували! Але він сам відчував — це невизнання, таке камерне, таке обмежене, незважаючи на всю щиру ніжність графині, навіть не дуже вкололо.