Марiя
Шрифт:
А сама Юленька до того ж зайнята своїм професором та постійною тривогою за дочку, яку лишила з бабою і дідом у Москві.
З «вченої братії», як казав Степан Васильович, прийшов тільки Бородін, сусіда по квартирі, його друзі були зайняті. А з Пассеків — сама Тетяна Петрівна.
Може, й добре, що було не так багато людей і що молодь не стала свідком надто гарячої суперечки, що вибухнула між Марією Олександрівною і Опанасом Васильовичем, такої гарячої, що здавалося: вони просто посваряться, розійдуться, роз'їдуться.
А почалося все так добре! Повість читав Опанас Васильович —
— Просто наче з школи Щепкіна, — шептав Єшевський Бородіну.
Легкий, ледь помітний український акцент не заважав, навіть ще дужче переносив у ті глухі провінційні нетрі, де відбувалась немовби й незначна, але така гірка подія. Повість була написана по-російськи, так само як і «Игрушечка», що так подобалась Герцену. Нещодавно вийшли її «Рассказы из русского народного быта».
Але ж допіру Марія написала по-українськи «Два сини» і «Три долі».
Коли Опанас Васильович почав читати, ніхто якось і не звернув уваги, якою мовою написано, слухали всі з великим інтересом, і дивно було, що тут між слухачами авторка, яка стільки зуміла підмітити колись у своєму юному ще житті в глухій провінції, так розібралася у постатях, у характерах, так невимушено, поряд з сумною драмою дівочого серця, раптом кидала якісь деталі провінційного тупого побуту. Хіба можна було не всміхнутись, слухаючи, як на похоронному обіді вся в сльозах старша сестриця не забуває наказати: «Смотрите за ложками! Кто их знает, всех этих поминальников!» Хіба можна було не зажуритися наприкінці, а Тетяні Петрівні не витерти сльозинки.
— Прегарна річ! — перша вимовила вона.
— Спасибі, — прошепотіла почервонівши Марія. — Я вирішила: якщо вам сподобається, я вам присвячу.
Тепер розчулилась Тетяна Петрівна, зовсім забувши свої страхи, паніть не думаючи про них. Люди мистецтва — вони інші, навіть шкода, що її синів нема тут.
— Ви всім присвячуєте, кому подобається? Тоді вам треба буде дуже багато писати! — сказав Єшевський. — А поскільки я один із тих, кому також подобається, а присвячується не мені, я вам помщуся і попрошу дозволу зробити маленьке зауваження.
— О, будь ласка! Це ж зовсім не помета, я для того і читала. Я, навпаки, буду дуже вдячна!
— Мені здається, — делікатно мовив Єшевський, — ви інколи зловживаєте українізмами.
— Але ж це діється на Україні, — встала на захист подруги Юля. — А згадай Гоголя!
— Мені здається, — не відступав Єшевський, — тут нема в них такої потреби, і це зовсім трохи, просто ще треба пройтись олівцем. А решта — яз такою ж насолодою слухав, як і всі в цій кімнаті.
— А я вважаю, що взагалі цю річ треба було відразу писати по-українськи, — сказав Опанас Васильович, раптом похмурнівши.
— Ну, що ви, чого ж позбавляти російського читача такого талановитого письменника або примушувати його чекати перекладів! Що не кажи — переклад не те, що оригінал, тим більше, що Марія Олександрівна так вільно пише обома мовами!
Та видно було, що це болюче питання для Опанаса Васильовича.
— Я вважаю, — пристрасно заговорив він, — коли наша рідна
— Опанасе, — мовила Марія, — ти забуваєш, що письменник мусить боротися проти рабства, неволі, несправедливості, темряви скрізь, де він бачить, бо неволя і рабство скрізь однакові — чи у селян на Полтавщині, чи на Орловщині, чи в Рязані, і яке значення має тоді якою мовою? Крім того, ти знаєш, мені ближча, — може, кому це й дивно, — любіша — українська, я це одверто кажу, може, тому, що писати нею почала, але ж подумай сам, де я можу все, що пишу, друкувати зараз по-українськи? Ну, вийде нарешті наш журнал, ну, надрукують, можливо, перевидадуть вряди-годи мою збірку, що ж мені — скласти руки і не писати? А писати і не друкувати тепер — значить, бути осторонь життя.
— Так коли б ти жила у Франції чи в Італії, ти б перейшла на їхню мову?
— О! Не чіпай Італії! Там напевне я б вивчила італійську і писала б так, щоб допомогти цим зараз Гарібальді!
— Мені здається, — сказав Єшевський, — Марія Олександрівна нічим не завинила, що пише і по-російськи і цим поширює коло читачів, масштаби своєї діяльності.
— Адже і Тарас Григорович писав повісті російською мовою, а хто палкіше, відданіше за нього любить Україну? — нагадала Маруся.
— Але ж він опинився в таких умовах, хіба порівняти? — обурювався Опанас. — Саме тому, що я знаю, як ти любиш мою рідну мову, історію мого бідолашного народу...
— Нашу мову, нашого народу, — тихо, але твердо поправила Марія.
— Саме тому, що я знаю це, вірю цьому, я хочу, щоб ти всі сили віддавала для нашої літератури, яку так гнітять, утискують, не дають розвиватися, саме ти, бо я в прозі нікого не порівняю з тобою. Але в українській прозі, в якій ти — перша, а в російській, де є вже Тургенев, Герцен, Гончаров,зараз підводиться Лев Толстой...
— Усім буде місце, і всі потрібні, — примирливо перебив Єшевський.
— А як Олександр Іванович Герцен високо ставить оповідання Марії Олександрівни, — заметушилась Тетяна Петрівна. Казала ж вона, казала, як цей Опанас Васильович присікується до бідної Марії Олександрівни! Замість того, щоб відсвяткувати успіх нового твору, — почав хтозна-що! — Олександр Іванович вважає Марка Вовчка в колі передових письменників!
— А ви відтягаєте її в дуже обмежене, — вставила і Юленька.
— Хіба писати рідною мовою, для свого пригніченого народу — це звужувати свою діяльність?
— Головне — що писати, як писати, а не якою мовою! Поезія Байрона лунає революційним закликом на весь світ.
— Але ж він писав тільки рідною англійською!
— Там зовсім інша ситуація. Не порівняти нічого з нашою матінкою Расеюшкою, де «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».
— От бачите, ви цитуєте геніальні рядки нашого Кобзаря!