Марсіанська хроніка
Шрифт:
Оце цікаво! Чим може пахнути Час? Пилом, годинниками й людьми. А коли подумати над тим, як звучить Час, то дійдеш висновку, що він звучить, наче струмок у темній печері, мов чиїсь крики, мов стукіт грудок, які падають на віко порожньої скрині, наче дощ. А який у Часу вигляд? Час схожий на сніг, що безгучно падає в чорну кімнату, або на німий фільм, який демонструється в античному амфітеатрі: сто мільярдів облич падають униз, у ніщо, наче новорічні повітряні кулі. Ось який запах, вигляд і голос має Час. А цієї ночі — Томас вистромив руку за вікно кабіни —
Він вів машину між пагорбами Часу. В нього заболіла шия, і він сів рівно, дивлячись вперед.
В’їхавши у мертве марсіанське містечко, він спинив машину, і тиша оточила його. Сидів, затамувавши подих, і споглядав білі будівлі при місячному світлі. Століттями безлюдні. Вивершені, бездоганні витвори мистецтва — в руїнах.
Він знову ввімкнув мотор і проїхав ще з милю, а тоді знову став, вийшов із кабіни і, захопивши свою бляшанку з харчами, пішов на невеликий пагорб, звідки можна було охопити поглядом те закурене містечко. Відкрив термос, налив собі кави. Повз нього пролетів нічний птах. Настрій був гарний, на душі спокійно.
Хвилин за п’ять пролунав якийсь звук. Щось рухалося між пагорбами, за поворотом стародавнього шосе блиснуло тьмяне світло, почулося дзижчання.
Томас поволі обернувся, тримаючи в руці чашку.
Поміж пагорбів з’явилася дивна річ.
Це була машина, схожа на жовто-зелену комаху, яка граціозно мчала по шосе крізь холодне повітря. Незліченні тьмяні зелені діаманти мерехтіли на всьому її корпусі, тисячами очей блищали червоні самоцвіти, її шестеро ніг цокотіли по стародавньому шосе, наче завмираючий ріденький дощ, а ззаду сидів марсіанин, дивлячись згори на Томаса розтопленим золотом очей — ніби зазирав у колодязь.
Томас підвів руку і автоматично сказав: “Привіт!” Сказав у думці, не ворухнувши губами, бо це ж був марсіанин. Томас довго плавав у блакитних річках на Землі, стрічав немало людей, сидів у чужих домах за одним столом з чужинцями, і завжди його зброєю була усмішка. Пістолета він не носив. І тепер не відчував у ньому потреби, хоч під серцем заворушився страх.
В руках у марсіанина теж не було нічого. Хвилину вони мовчки дивилися один на одного. Перший крок зробив Томас.
— Привіт! — мовив він.
— Привіт! — відгукнувся марсіанин своєю мовою. Вони не зрозуміли один одного.
— Ви, мабуть, сказали “привіт”? — промовили вони вдночас.
— Що ви кажете? — спитали вони різними мовами і, діставши відповіді, насупились.
— Хто ви такий? — спитав по-англійському Томас.
— Що ви тут робите? — в свою чергу поцікавився марсіанин.
— Куди ви йдете? — водночас запитали
— Я Томас Гомец.
— Я Муге Ка.
Жоден з них не зрозумів іншого, але, коли вони повторили імена, стукаючи себе в груди, все стало ясно. Враз марсіанин засміявся.
— Чекайте-но! — вигукнув він, і Томас відчув, як щось торкнулося його голови, хоч він нічого не побачив.
— Ну от! — сказав марсіанин по-англійському. — Так буде краще!
— Це ви так швидко вивчили мою мову?
— Зовсім ні!
Вони стояли, збентежені новою мовчанкою, і дивилися на чашку з кавою, що її Томас тримав у руці.
— Якась дивовижа? — спитав марсіанин, позираючи на Томаса й на каву і, можливо, маючи на увазі їх обох.
— Дозвольте вас почастувати? — сказав Томас.
— Прошу.
Марсіанин зліз із своєї машини. Томас дістав ще одну чашку, налив кави і простягнув марсіанинові.
Їхні руки зустрілися і — наче туман — пройшли одна крізь одну.
— Боже милостивий! — скрикнув Томас і випустив чашку.
— Ймення боже! — вигукнув по-марсіанському Муге Ка.
— Ви бачили? — прошепотіли обоє. їм стало холодно й страшно. Марсіанин нахилився до чашки, але не міг доторкнутися до неї.
— Боже! — сказав Томас.
— Оце так! — відгукнувся марсіанин, знову й знову марно намагаючись узяти чашку. Він випростався, на якусь мить замислився, потім зняв з пояса ножа.
— Гей! — скрикнув Томас.
— Ви не зрозуміли мене. Ловіть, — сказав марсіанин і кинув ножа.
Томас наставив долоні. Ніж пролетів крізь тіло і впав на землю. Томас нахилився, щоб підняти ножа, але не міг доторкнутися до нього і злякано відсахнувся. Тоді він глянув на марсіанина, що стояв на тлі нічного неба.
— Зірки! — сказав він.
— Зірки! — сказав марсіанин, дивлячись у свою чергу на Томаса.
Крізь тіло марсіанина яскріли білі зорі. Вони впліталися в його тіло і сяяли так, як сяють крізь тонку фосфоресцентну оболонку блискітки, що їх проковтнула прозора, мов холодець, морська рибина. Видно було, як зорі мерехтять, наче фіолетові очі, в животі й грудях марсіанина, а на його зап’ястку вони блищали самоцвітами.
— Я бачу все крізь вас! — промовив Томас.
— А я крізь вас! — відказав марсіанин, ступаючи крок назад.
Томас помацав своє тіло, відчув його тепло і заспокоївся. “Я справді існую”, — подумав він. Марсіанин торкнувся свого носа й губ.
— У мене жива плоть, — тихо сказав він. — Я живий.
Томас дивився на незнайомця широко розплющеними очима.
— Але якщо я справді існую, то, виходить, ви мертвий.
— Ні, ви!
— Мара!
— Привид!
Вони вказували один на одного пальцями, а зорі палали в їхніх руках, наче кинджали, крижані бурульки і світляки, потім вони знову почали обмацувати себе. Розпалений, збуджений, приголомшений, переляканий, кожен з них переконувався, що він цілий і живий. А інший, — той інший, несправжній, примарна призма, що виблискує, відбиваючи сяйво далеких світів.