Марсіанська хроніка
Шрифт:
Тіс, гірко посміхаючись, стояв на ґанку.
— Що ти збираєшся там робити?
— Почну нове життя, — відповів Сіллі. — Відкрию власну крамницю.
— От гаспид! То ти вивчив моє ремесло, щоб утекти від мене й самому почати діло?
— Ні, сер. Я й гадки не мав, що так станеться, сер.
Але воно сталось. Я ж не винен, що вивчив ваше ремесло, містере Тіс.
— Ви, гадаю, дали ракетам назви?
Негри позирнули на свій єдиний годинник, що був на щитку автомобіля.
— Дали, сер.
— Мабуть, “Ілля”, “Колісниця”, “Велике колесо”, “Мале колесо”, “Віра”, “Надія”, “Милосердя”,
— Кораблі повинні мати свої назви, містере Тіс.
— Я не здивуюсь, якщо у вас є “Бог-син” і “Святий дух”. Скажи-но, хлопче, а ви не назвали часом ракету “Церквою Першого Хрестителя”?
— Нам час їхати, містере Тіс.
Тіс зареготав.
— Одну з них ви, мабуть, назвали “Гойдайся низько”, а ще одну — “Солодка колісниця”, чи не так?
Машина рушила.
— Прощайте, містере Тіс.
— А “Гойдай їхні кістки” у вас є?
— Прощайте, містере!
— І “За Йорданом” теж є? Ха! Що ж, жени ракету, хлопче, веди її вгору, давай вибухай разом з нею! Мені байдуже, можеш бути певен!
За машиною знялася хмара куряви. Хлопець підвівся, притулив до рота руки і востаннє гукнув:
— Містере Тіс, містере Тіс, що ви тепер робитимете ночами? Що ви робитимете ночами, містере Тіс?
Запала тиша. Машина вже була далеко, десь у кінці вулиці. Ще мить, і вона зникла.
— Що він у біса хотів сказати? — міркував Тіс. — Що я робитиму ночами?
Він стежив, як спадає курява, і раптом йому сяйнула догадка. Він пригадав ночі, коли до його будинку під’їздили в машинах чоловіки. У них гостро випиналися коліна, а ще гостріше — рушниці. Очі в цих людей були скляні. Сурмив сигнал, і він ляскав дверима, виходячи з рушницею в руці, сміючись сам до себе, а серце в нього калатало, наче в десятирічного хлопчака. Вони мчали по нічній літній дорозі, конопляна мотузка звивалася на підлозі машини, і в кожного під піджаком випинався пояс з патронами. Скільки ночей на рік, скільки ночей, напоєних вітром, що вдирався в машину, здуваючи волосся на їхні осклілі очі! З ревом вони вибирали дерево, добре міцне дерево, і стукали в двері халупи.
— Так от що ти хотів сказати, сучий сину! — Тіс стрибнув на залиту сонцем вулицю. — Що я робитиму ночами? То це паршиве ледащо…
Запитання було слушне. Йому враз стало тоскно. “Так, що ми робитимемо ночами? — думав він. — Тепер, коли їх немає, що?”
Він витяг із кишені пістолета, перевірив заряд.
— Що ти збираєшся робити, Семе? — запитав хтось,
— Уб’ю того сучого сина.
— Не гарячися, — сказав дідусь. Але Семюел Тіс уже побіг за крамницю і за мить виїхав у своєму автомобілі з одкидним верхом.
— Хто-небудь поїде зі мною?
— Я б хотів прокататися, — сказав дідусь і підвівся.
— Ще хто?
Ніхто не відповів.
Старий сів у машину. Клацнули дверцята. Семюел Тіс вивів машину на вулицю, знявши хмару куряви. Вони мовчки мчали під ясним небом. Над сухими лугами мерехтіло гаряче повітря.
На роздоріжжі Тіс зупинив машину.
— Якою дорогою вони подалися, діду?
Дідусь примружився:
— Мабуть, прямо.
Вони рушили далі. Під високими деревами самотньо гула їхня машина. Дорога була безлюдна, але часом їхню увагу привертали
— От кляті байстрюки! Діду, ви бачите, що вони зробили!
— А що? — спитав старий і визирнув з машини й собі.
Там, де їх поставили й залишили, за кілька футів одне від одного вздовж шляху акуратно стояли й лежали старі самокати, яскраві хустки з різними дрібничками, гарі черевики, колесо від воза, купи старих штанів, піджаків і капелюхів, різні брязкальця, що колись подзвонювали на вітрі, бляшанки з рожевими геранями, тарелі восковими фруктами, картонні коробки з конфедератськими[6] грошима, балії, пральні дошки, шворки для білизни, мило, дитячий триколісний велосипед, ножиці для підстригання газонів, якась іграшка, вітраж із негритянської баптистської церкви, ціла колекція ободів, матраци, канапи, крісла-гойдалки, баночки кольдкрему, люстерка. Ці речі не викидали, ні, їх ставили — обережно, дбайливо — в куряву край дороги. Глянувши на них, можна було подумати, ніби ціле місто йшло тут з повними руками і в ту мить; коли просурмила величезна бронзова сурма, всі речі було передано мовчазній пилюці і всі до одного мешканці помчали просто в сині небеса.
— Так от чому вони казали, що нічого не палитимуть! — люто кричав Тіс. — Вони не хотіли палити свій мотлох, бо їм, бач, треба було взяти його з собою, щоб, помилувавшись ним востаннє, лишити тут цілим і непошкодженим. От бестії!
Миля за милею він шалено гнав машину по дорозі, перекидаючи; розбиваючи, ламаючи, розкидаючи скриньки з прикрасами, люстри, стільці, стоси паперу.
— Ось вам, кляті, ось!
Передня шина пронизливо засвистіла. Машина скажено рвонула з дороги в кювет, і Тіс з розмаху стукнувся об вітрове скло.
— От суча дочка!
Він обтрусився й вийшов з машини, ледве не плачучи з люті.
— Тепер ми ніколи їх не спіймаємо. Ніколи, ніколи, — мовив він, дивлячись на мовчазну дорогу.
Скільки сягало око, нічого не було видно, крім вузлів, куп старої одежі і знову вузлів, що тяглися вдалину й бовваніли там, ніби маленькі гробниці під теплим вітром.
За годину втомлені Тіс і старий Квотермейн дісталися до крамниці. Чоловіки й досі сиділи на ґанку, до чогось прислухаючись і поглядаючи на небо. Щойно Тіс сів і, щоб дати ногам відпочинок, скинув тісні черевики, як хтось скрикнув:
— Дивіться!
— Хай мене чорти візьмуть, якщо я подивлюся, — сказав Тіс.
Але інші дивилися. І вони побачили в далекому небі золоті веретена, що зникали у високості, залишаючи за собою полум’я.
На бавовняних полях вітер смикав сніжно-білі грона, а ще далі, на баштанах, вилежувалися кавуни без жодного відбитку людських пальців. Смугасті й гладенькі, вони скидалися на вгодованих котів, що ніжаться на. сонці.
Чоловіки на ґанку знову сіли, перезирнулися, потім подивились на мотки жовтої вірьовки, дбайливо складені на полицях, глянули на рушничні набої, що жевріли в картонних коробках, побачили пістолети й довгі чорні дробовики, які спокійно висіли на гаках. Один почав кусати соломинку, другий — креслити щось у пилюці.