Марсіанська хроніка
Шрифт:
— Я знаю лише те, що мені розказували.
— Що йому розказували! Мати божа! Чи ви чули таке? Що йому розказували! — Він розгойдував негра, тримаючи його за підтяжки, і спроквола, недбало помахував пальцем перед чорним обличчям. — Белтере, ти полетиш угору і вгору, наче ракета на Четверте липня,[5] а потім ба-бах! І от ти розсипався попелом по всьому космічному простору. Оті придуркуваті вчені — вони ж нічого не знають, вони вас усіх повбивають!
— Мені байдуже.
— Радий
— Мені байдуже, зовсім байдуже, байдуже, та й годі. Негр сумно дивився на процесію. Ріка плинула й плинула, а він, Белтер, залишався тут. Здавалося, він от-от знепритомніє. На темному чолі виступив піт.
— А ще там холодно, немає повітря, ти падаєш, б’єшся, як риба, роззявляючи рота, помираєш, задихаєшся, задихаєшся й помираєш. Тобі це подобається?
— Мені багато чого не подобається. Прошу, сер, пустіть мене. Я запізнююсь.
— Я тебе пущу тоді, коли схочу. Ми з тобою любенько розмовлятимемо, аж поки я скажу, щоб ти йшов, ти це дуже добре знаєш. Тобі кортить подорожувати, правда? Ні, так-от, містере Дорогою-вгору-в-височінь, ти вертаєшся додому й відробляєш оті п’ятдесят монет, що завинив мені! Це забере в тебе два місяці.
— Але якщо я почну відробляти, то ракета полетить без мене, сер!
— Оце вже прикро, правда? — сказав Тіс, намагаючись прибрати засмученого вигляду.
— Я віддам вам коня, сер.
— Кінь не є законним платіжним засобом. Ти нікуди звідси не виїдеш, поки я не одержу своїх грошей, — заперечив Тіс. На душі в нього було тепло й приємно.
Невеликий натовп чорних зібрався поблизу й прислухався до розмови. Белтер стояв похнюпившись і весь тремтів. Наперед виступив старий негр.
— Пане!
Тіс кинув на нього швидкий погляд.
— Ну, що?
— Скільки заборгував вам цей чоловік?
— Не твоє собаче діло!
— Скільки, синку? — старий обернувся до Белтера.
— П’ятдесят доларів.
Старий простягнув чорні руки до людей, що оточували його.
— Вас тут двадцять п’ять чоловік. Хай кожен дасть два долари. Тільки швидко.
— Гей, ви! — вигукнув Тіс. З несподіванки він наче остовпів.
Усі простягли гроші. Старий збирав їх, кидав у свій капелюх, а потім подав його Белтерові.
— Синку, — сказав він, — ти не пропустиш ракети.
— Ні, сер, тепер напевно не пропущу! — посміхнувся в капелюх Белтер.
— Поверни їм назад ті гроші! — ревнув Тіс. Белтер поштиво вклонився, передаючи йому гроші, а коли Тіс не взяв, він поклав їх біля Тісових ніг, просто в пилюку.
— Ось ваші гроші, сер, — промовив
Посміхаючись, негри — старий і молодий — сіли на коней, і за хвилину їх уже не було видно.
— Сучий син, — прошепотів Тіс, втупивши сліпий погляд у сонце. — Сучий син.
— Підніми гроші, Семюелю, — сказав хтось із ґанку.
Подібні випадки траплялися скрізь. Босоногі білі хлоп’ята бігали вулицею, розносячи новини.
— Ті, в кого є гроші, допомагають тим, у кого немає! Отак вони всі звільнились од боргів! Ми бачили, як багатий дав одному бідному двісті доларів, щоб той сплатив комусь борг! А ще ми бачили, як вони давали один одному по десять, по п’ять, по шістнадцять доларів! Багато хто дає, скрізь усі дають!
Обличчя білих перекривились, очі позапухали, ніби в лице їм бив гарячий вітер і пісок.
Семюела Тіса охопила лють. Він зійшов на ґанок і пік очима натовп, що пропливав мимо нього. Він вимахував своїм пістолетом. А трохи згодом, коли йому стало нестерпно отак сидіти й дивитися, він почав кричати на кожного негра, що позирав на нього.
— Бах! Ось іще одна ракета в космосі! — горлав він так, щоб усім було чути. — Бах! Ой лишенько!
Кучеряві голови не поверталися, ніби й не чули, але білі очі на чорних обличчях дивилися сторожко й тривожно.
— Трах! Усі ракети падають! Негри кричать, помирають! Бах! Всесильний боже, який я радий, що стою тут, на нашій матінці твердій землі!
Коні цокотіли копитами, здіймаючи куряву. Торохтіли на розбитих ресорах фургони.
— Бах! — У гарячому повітрі голос звучав самотньо, його байдуже слухали курява й сонячне небо. — Трах! Негри в космосі! Присягаюся богом, метеор влучив у ракети, і вони розсипалися, наче порох! У космосі повно метеорів. Ви це знаєте? Авжеж! їх там як дробу! Вони збивають бляшанки ракет, ніби качок, ніби глиняні люльки! Старі бляшанки з-під сардин. Чорна тріска розлітається з бляшанок на всі боки, наче фейєрверк. Тут десять тисяч трупів, там десять тисяч. Далеко в просторі вони пливуть холодні як крига навколо Землі. О господи! Ви чуєте це? Гей, ви!
Мовчанка. Ріка плинула широко й безнастанно. Лише годину тому вона залила халупи на бавовняних плантаціях, вимила всі більш-менш цінні речі й несла тепер на собі стінні годинники й пральні дошки, відрізки шовку й пруття для завіс, несла до якогось далекого чорного моря.
Повінь минула. Було дві години. Далі пішла мала вода. Невдовзі річка висохла, місто затихло. Курява товстим шаром лягала на крамниці, на людей, що сиділи надворі, на високі нагріті сонцем дерева. Тиша.
Чоловіки на ґанку напружували слух.