Марсіанська хроніка
Шрифт:
Нічого не чуючи, вони линули думками на довколишні луги. День у день вранці над землею линула звичайна мішанина звуків. То тут, то там, вперто дотримуючись звичаїв, негри заводили пісень, з-під мімоз чувся дзвінкий сміх, негренята кидалися в чистий водяний сміх струмка, з мазанок, обплетених зеленим виноградом, долинали жарти й веселі вигуки.
А тепер здавалося, що великий вітер вимів геть-чисто всі звуки. Не лишилося нічого. Розчинені двері звисали на шкіряних завісах. Дитячі гойдалки ледь похитувалися в сонному повітрі.
Чоловіки сиділи на ґанку крамниці, поглядаючи один на одного.
— Навіть уявити не можу, чому вони посунули тепер. Саме тепер, коли їхні справи щодень кращі. Адже вони дістають усе більше прав, нарівні з білими. Чого їм ще треба? Ось уже зняли податок на виборців, нові й нові штати приймають закони, спрямовані проти судів Лінча. Чого ж їм іще? Заробляють вони майже стільки, як і білі, і все ж таки вони тікають.
Далеко, в кінці безлюдної вулиці, з’явився велосипедист.
— Хай мене грім уб’є, Тісе, коли це не твій Сіллі мчить сюди.
— Отже, ти совісний хлопець і вирішив повернутися? — промовив Тіс.
— Ні, сер. Я тільки привіз велосипед.
— Що, не можна було взяти в ракету?
— Ні, не в тім річ, сер.
— Мені байдуже, в чому там річ! Злізай, все одно тобі не вдасться його вкрасти! — Тіс штовхнув хлопця, і велосипед упав. — Іди в крамницю і берися до роботи.
— Прошу, сер? — Очі у хлопця злякано розширилися.
— Ти чув, що я сказав. Он треба розпакувати рушниці, і ящик цвяхів щойно прибув з Нетшеза…
— Містере Тіс, сер!
— Ти й досі стоїш? — люто вирячився на нього Тіс.
— Містере Тіс, ви не будете заперечувати, коли я візьму на сьогодні вихідний? — винувато промовив хлопець.
— І на завтра, й на післязавтра, і на всі дні, що будуть потім?
— Боюся, що так, сер.
— Що ж, боятися тобі треба, хлопче. Ходи-но сюди. — Він повів хлопця через ґанок і витяг з письмового столу якийсь папір. — Ти це пам’ятаєш?
— Що це, сер?
— Це трудова угода, підписана тобою. Ось твій хрестик, бачиш? Ну, чого мовчиш?
— Я не підписував, містере Тіс, — відказав, тремтячи, хлопець. — Хрестик може поставити кожен!
— Слухай-но, Сіллі. Ось що написано в контракті: “Я працюватиму на містера Семюела Тіса протягом двох років, починаючи з п’ятнадцятого липня дві тисячі першого року, і якщо матиму намір залишити роботу, то попереджу про це за чотири тижні й працюватиму, поки на моє місце підшукають іншого робітника”. Ось маєш, — Тіс ляснув долонею по паперу, очі в
— Я не можу залишитися, — заголосив хлопець, і по його щоках покотилися сльози. — Якщо я сьогодні не полечу, то вже не полечу ніколи.
— Я розумію твої почуття, Сіллі. Так, сер, розумію. Я тобі співчуваю, хлопче. Але тобі і тут буде зовсім непогано, хлопче, матимеш добрі харчі. А тепер берися за роботу і забудь усі оті дурниці. Га, Сіллі? Забудеш, правда ж?
Тіс посміхнувся й поплескав хлопця по плечу. Сіллі обернувся й глянув на старих, що сиділи на ґанку. За сльозами він ледве міг їх бачити.
— А може… може, хтось із цих джентельменів… Чоловіки підвели очі — спершу вони подивилися на хлопця, а потім на Тіса.
— Ти хочеш сказати, хлопче, що білий повинен зайняти твоє місце? — холодно запитав Тіс.
Старий Квотермейн зняв з колін свої червоні руки. Він задумливо глянув на обрій і сказав:
— Тісе, а що, коли я?..
— Що?
— Коли я заступлю Сіллі?
Ґанок мовчав. Тіс сіпнувся всім тілом.
— Діду! — сказав він застережливо.
— Пусти хлопця. Я все робитиму за нього.
— Справді? Ви не жартуєте? — закричав Сіллі й кинувся до діда з слізьми на щоках, ще не вірячи своєму щастю.
— Авжеж.
— Діду, — сказав Тіс, — не лізьте в чужі справи.
— Хай він летить разом з усіма, Тісе.
Тіс підійшов і схопив хлопця за руку.
— Він мій. Я його замкну до вечора в комірчині.
— Не треба, містере Тіс!
Хлопець почав схлипувати. Очі його були заплющені. В кінці вулиці запирхав автомобіль: їхав старенький “фордик”, везучи останню групу негрів.
— Ось моя сім’я, містере Тіс. О, будь ласка, благаю вас, ради бога, будь ласка!
— Тісе, — обізвався, підводячись, іще один на ґанку, — пусти його. За ним підвівся інший:
— Я кажу те саме.
— Пусти його! — мовив ще один.
— Пусти його! — загомоніли всі.
Тіс помацав у кишені пістолет. Він глянув в обличчя чоловікам, вийняв з кишені руки й сказав:
— Он воно як?
— Саме так, — промовив хтось.
Тіс випустив руку хлопця.
— Гаразд. Вимітайся звідси, — сказав він і рвучко вказав рукою назад. — Сподіваюся, ти не збираєшся кинути свій мотлох у моїй крамниці.
— Ні, сер!
— То повикидай його й спали. Сіллі похитав головою.
— Я все візьму з собою.
— Тобі не дозволять його брати в оту кляту ракету.
— Я все візьму з собою, — м’яко, але наполегливо повторив хлопець.
Він прожогом кинувся до своєї комірчини. Чути було, як він прибирає там. За хвилину хлопець з’явився з оберемком дзиґ і мармурових кульок, старих закурених зміїв і залізяччя, зібраного протягом років. Саме в цю мить під’їхав старенький “фордик”, Сіллі заліз усередину, й дверцята зачинилися.