Марсові онуки
Шрифт:
Керну доводилось провадити з ним спеціальні заняття, щоб він засвоїв «ходіння по корінню». Робот прекрасно все запам'ятовував, міг слово в слово повторити, та… щохвилини зривався в драговину, з хлюпанням і цмоканням витягаючи з багнюки залізні ноги.
— Доведеться удосконалити машину, — похмуро зауважив Керн.
Та, коли треба було продиратися через ліани, закутий в обладунок робот був на висоті, розтрощуючи перепони сокирою, як лицар юрбу невірних.
Ці
— Розраховуєте на професорське звання?
— Боюсь, що замало знаю, аби бути професором!..
— Мілке ваше море, Вуд. Професор одержує в США менше поліцая.
— Погляньте, шефе, на цей листок. Заприсягаюсь, я бачив його відбиток на камені. Хіба я привезу його заради професорської платні? Ні, шефе, заради науки!
— Наука не може бути метою. Наука — засіб. Помилуйтесь Джоном. Колонія таких машин, створюючи схожих на себе, змінить цю планету, відкопає тут мені такі скарби…
— Ви, здається, шукаєте нову форму рабовласництва?
— О ні! Електронний мозок інформовано про американську декларацію прав.
Несподівано все навкруги потемніло, наче спала ніч. Почулося клацання, свист і завивання.
— Нічого не розумію, — сказав Керн, засвічуючи ліхтарик і дивлячись на годинник. — Ми встановили, що венеріанська доба дорівнює дев'яти земним добам, семи годинам і сорока хвилинам, а зараз…
— Шефе, над нами хмара попелу…
— Вулкан? Цього тільки бракувало!..
Лісом прокотився грізний гуркіт. Голоси відразу змовкли. Захитались папороті.
Керна і Вуда так трусонуло, що вони ледве встояли на ногах, вчепившись один в одного. Робот сповз із коріння і загрузнув у трясовиці. Керн і Вуд допомагали йому вилізти.
Якась звірина шмигала навколо. Її хижі очі неначе іскри блимали у пітьмі…
— Якщо дерева почнуть падати, краще піти з гущавини, — запропонував Керн.
Люди й машина бігли з лісу… назустріч ящіркам, що рятувалися.
Ліс закінчився біля стрімкого вулканового схилу. Зверху, курячи і блискаючи, котилася вогняна ріка…
Земля хиталася під ногами, як море за мертвої хвилі. Керн і Вуд повернулися до лісу, та побачили, як падають велетенські папороті.
— Сюди! — вигукнув Керн, показуючи на кам'янисте узвишшя.
Лава повільно стікала, набухаючи тістоподібною хвилею.
Люди і робот стояли на каменях. Лава обтекла їх з двох боків.
Магма дісталася до крайніх дерев, і вони спалахнули свічками. Почалась лісова пожежа, яку роздмухував сильний вітер.
Вогняний потік набухав, розливаючись дедалі ширше. Він сипав іскрами, яскраві спалахи
Чорна хмара попелу висіла над головою ї змішувалася з димом лісової пожежі. Все навкруги, освітлене лавою, зловісно мінилося червоними відблисками.
Бульбашки здувалися на блискотливій поверхні магми і лопали, розкидаючи фонтани вогняних бризок. Клуби диму підіймалися з гарячого потоку, як дивовижний туман, огортаючи ноги тих, що стояли на кам'яному острівці.
— Добре, що з нами нема Мері, — тихо прошепотів Вуд.
— Краще помолимося, — сказав Керн, дістаючи молитовник. Він простягнув руку, щоб вимкнути робота. — Це його не стосується.
Та Гаррі перехопив шефову руку.
— Слухайте, слухайте!..
Земля під ногами гула, ліс тріщав, дерева горіли й стріляли. З вершини гори долинали вибухи…
Робот повторював байдужим голосом:
— Чутність кращає. Стала п'ятдесят два проценти. Грозові розряди все ще заважають.
— З ким він розмовляє? — спитав Гаррі.
— Мовчіть! — просичав Керн, що вчепився в його руку.
— Даю радіопеленг, даю радіопеленг за вимогою, — повторював робот. — Визначаю відстань у дві милі.
— Божеволію! — скрикнув Керн. — Галюцинація! Та у машини її не може бути, Гаррі! Це неможливо, та це росіяни…
— Росіяни? — не вірячи вухам, перепитав Вуд.
— Ви чуєте? Робот розмовляє з ними. У нього чутливіша апаратура, ніж у наших шоломофонах.
— Пізно!
— Ніколи не думав, що мені так пізно доведеться міняти свої погляди!..
— Знаходимося на камені посеред вогняної рідини, — байдуже повідомляв робот. — Вона прибуває по одному дюймові на хвилину. Через тридцять сім хвилин сорок вісім секунд камінь буде затоплено. Ще через сімнадцять хвилин вогняна рідина дійде до колін…
— Вони мчать сюди! Чуєте, шефе? Вони запитують обстановку, вони йдуть нам на допомогу!
— Ніколи не думав, що вони на це здатні! На цій планеті багато чому навчишся, Гаррі… Шкода, що не доведеться скористатися цим у житті…
— Робот теж не зважив на це. Та вони допоможуть нам, врятують нас.
— Ех, малюк, — майже ніжно сказав Керн, — який всюдихід пройде по вогню? Розраховувати треба тільки на самих себе… Є лише одна машина в світі, яка може врятувати нас…
— Ви так гадаєте, шефе?
— Хелло, Джоне, прошу вас. Візьміть містера Вуда і перенесіть його через вогняний потік.
— Що ви, шефе?.. А ви?..
— Вищий закон природи, Гаррі… Молодості — жити. Передайте привіт Мері. Я не завжди був справедливий щодо неї… Отож, Джоне, прошу вас…