Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

XLI

Це все Те De­um ва­ше на­ро­би­ло, Пекельне сло­во, мов огонь же­ру­ще… Із Русі щед­рої во­но нам по­ро­ди­ло Перевертнів за­пек­лих код­ло злю­ще. Воно й під кня­зя Ва­си­ля нак­ла­ло [98] Чу­жих яєць, мов під дур­ну сіду­ху, В йо­го синів і до­чок на­ди­ха­ло Латинського не­на­вид­но­го ду­ху, Труїло бідну Русь, як не­обач­ну му­ху.

98

–

Князем Василем звано Костянтина Василя Костянтиновича Острозького.

XLII

З Зас­ла­ва й Ост­ро­га зро­би­ло двері, Щоб ни­ми про­вес­ти до нас ла­тинст­во, Гидкі, без­божні, ідольські хи­ме­ри І підгор­ну­ти Русь під єзуїтство. Один ще тільки хліб зіставсь ду­хов­ний, - Ви хо­че­те й йо­го в ченців од­ня­ти, Щоб в унії ди­явольській цер­ковній Одступникам стольці по­роз­да­ва­ти І се­ред Лав­ри в нас Те De­um заспіва­ти!»

XLIII

Погладив голі що­ки Обор­ницький: Се був умов­ле­ний знак. До­га­дав­ся Гербований по­пи­хач єзуїтський І, куб­ком стук­нув­ши, за шаб­лю взяв­ся. Рече: «Вельмож­ний па­не Пле­те­нецький! Се ко­ро­леві ганьба і всій шляхті, Що так пе­ред пос­лом язик чер­нецький Розляпавсь у твоїй чесній па­латі, Мов пе­ред хло­па­ми у простій хлопській хаті.
–

XLIV

І вда­рив­ши се­бе в па­церні гру­ди, - Клянусь моїми пред­ка­ми, мій па­не, Котрим ніхто не зав­да­вав огу­ди, Се привітаннє в вас гос­тей по­га­не! Коли б йо­го не ря­са зак­ри­ва­ла, Сього чен­ця ста­ро­го і п'яно­го, Моя б шля­хетська шаб­ля так ска­ра­ла, Що і до су­ду б не за­був су­да страш­но­го… Чи в вас в мо­нас­тирі та­ких бу­яків мно­го?» -

XLV

«Чудні у те­бе, па­не бра­те, речі, - Озвавсь до нього спрос­та Пле­те­нецький, - Спитай, чи мно­го ко­заків у Січі; Козацький зви­чай там, а тут - чер­не­чий. Коли б ми не бу­ли такі бу­яни, Давно б у Лаврі в дзво­ни в нас дзво­ни­ли Короткохвості римські обізя­ни, А го­ля­ки такі, як ти, слу­жи­ли І пра­вос­лав­ний мир ан­тих­рис­том ду­ри­ли».
–

XLVI

«Бунт! Зра­да! Ґвалт!
– гук­не тут Обор­ницький, Покинувши хо­ду ти­ху ко­ше­чу І всі свої зви­чаї єзуїтські, - Чернець роз­бу­до­ра­жив кров чер­не­чу.
– Антихристом!.. О, ро­де суєвірний! Невіжества

Со­до­ме [99] ока­ян­ний! Kлeвeт пас­куд­них мот­ло­ху невірний! Сліпого бе­зувірства слу­го п'яний! Да сни­дуть на те­бе всі бурі й гур­ри­ка­ни!..»

99

– Содом - у Ветхому Заповіті - одне із двох міст (інше Гоморра), жителі яких були дуже розпусні і за це їх Бог знищив вогнем із неба. Біблія зазначає, що Содом і Гоморра знаходились у долині Сілим, де тепер Солоне море.

ДУМА ТРЕТЯ

І

І справді, навк­ру­ги мов бу­ря за­шуміла, Мов ви­хор-гур­ри­кан в мо­нас­тирі підняв­ся… Якийсь не­пев­ний гук мно­го­го­ло­сий щав­ся… Злякалась братія і мов пот­ве­резіла. Та се був гур­ри­кан ве­се­лості свя­тої: Вітали но­ви­ну ве­ли­ку бла­го­дат­ну, Що з за­по­розької фор­теці ни­зо­вої Принесено чен­цям, мов жерт­ву аро­мат­ну. Святе Ус­пеніє знов чу­до сот­во­ри­ло: Козацьку стар­ши­ну з не­волі сло­бо­ни­ло.

ІІ

Іде п'ять ко­заків, чуп­рин­дирів уса­тих, Блищать од­да­ле­ки в ту­рецьких зла­тог­ла­вах, В кар­ма­зи­нах ряс­них, при пірна­чах-бу­ла­вах, У хут­ря­них шли­ках, пре­пиш­них, пре­ба­га­тих… Покидали шли­ки на зем­лю і бу­ла­ви, До ніг ігу­ме­ну сми­рен­но при­па­да­ють І для ве­ли­кої мо­нас­ти­реві сла­ви Чубами си­ви­ми долівку заміта­ють. Стоять нав­колішках, чен­цям цілу­ють ру­ки І оповіду­ють свої при­го­ди й му­ки.

III

«П'яних нас мов п'яна хур­то­ви­на но­си­ла Та й за­нес­ла бу­ла в те пек­ло бе­сур­менське, У те вла­ди­чест­во без­бож­ницьке ту­рецьке, Котрим ору­дує са­ма пе­кельна си­ла. Сиділи, братія свя­та, ми на при­кові, У смо­роді, в багні, в тісноті мно­го­люд­но, І до­ве­лось та­ке там зна­ти ко­за­кові, Що в Бо­жо­му до­му і ви­мо­ви­ти труд­но. Щодня по од­но­му нас на га­ки во­ди­ли, На Бай­дині га­ки, і страш­но там гу­би­ли.

IV

І, ги­ну­чи ми так, що­ден­но сповіда­лись В своїх пе­рес­ту­пах чес­но­му ота­ман­ню І нуж­ди, го­ло­ду, тяж­ко­му без­та­лан­ню Спасенного кон­ця від Бо­га сподіва­лись. Нас п'яте­ро бу­ло пол­ков­ників ста­рин­них, Таких, що про ди­ва ве­ликі пам'ята­ли, Які, бу­ва­ло, нам ченці на бо­гоміллі З кни­жок своїх свя­тих чи­та­ли й тов­ку­ва­ли. І що мо­лодші там про се­бе не ка­за­ли, Ми знай Ус­пеніє на поміч при­зи­ва­ли.