Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

Ні пин­да ба­гачів, ні ди­ка злість го­ло­ти, Ні ба­ла­мут­но­го попівства тем­на си­ла, Ні без пу­тя війна,

наслідни­ця тісно­ти, Ні шко­ла ду­ху в них жи­во­го не вга­си­ла. Дознавши мук гірких, не­долі і тур­бо­ти, Душа їх в не­бе­са в самій собі зро­би­ла; Мов рай­ське бо­жест­во, на нас во­ни взи­ра­ють І сер­цем ма­тернім всі про­ви­ни про­ща­ють.

V

Поезія й лю­бов з ко­лис­ки до мо­ги­ли Серед без­пу­тиці на путь їх нас­тав­ля­ли, їх душі привітні від лю­тості хра­ни­ли, І нам їх чис­ти­ми, без пля­ми, завіша­ли. Гуляв-буяв ко­зак, - во­ни йо­го лю­би­ли, Мов жерт­ву ідольську, квітка­ми зук­ра­ша­ли, Сльозами від грязі об­мив­ши і від крові, Вікам но­вим нес­ли бла­гую вість лю­бові.

VI

І

се вже по­ча­ли по­ма­лу ви­ми­ра­ти Сліпі про­во­дирі сліпо­го гай­да­мацт­ва: Перестають вой­ну хи­жацьку прос­лав­ля­ти, Хвалитись ди­кос­тю і зра­дою, ко­зацт­ва. І га­сить, мов по­жар, культу­ра дух зав­зя­тий, Насліддє тем­но­го і зло­го азіатства; Пророчиці люб­ви но­ву нам жизнь віщу­ють, До інших под­вигів і сла­ви нас го­ту­ють.

VII

Настане час ко­лись яс­ний, бла­гос­ло­вен­ний, Що наші зіроньки все не­бо осіяють І жизні іде­ал, сво­бо­ди дар спа­сен­ний, Умом по­езії і сер­цем привіта­ють. І зник­не, мов ту­ман, навіки мо­рок тем­ний, Що блазні сла­вою та чес­тю ве­ли­ча­ють, І, при­об­ща­ючись релігії на­уки, До всіх на­родів ми прос­тяг­нем братні ру­ки.