Маруся Богуславка, Кулиш Пантелеймон Александрович

Маруся Богуславка

2011 г.

6.80 + -

рейтинг книги

Шрифт:

Куліш П. О.

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

«Нет царства, которое не разорилось бы, будучи в обладании клириков».

Иоанн Грозный

«Ой, бородачи!.. Многому злу корень - старцы и попы!»

Петр Великий

Староруська поема

(1620 - 1621)

ПРИСВЯТ

Тобі… О! Де ж те слово гарне, чисте, Блискуче, як срібло, розтоплене в горнилі, Щоб світу возвістить про свято урочисте Твоєї похвали, мій духу світлокрилий? Ні, не землі, не нам тебе благословляти, Пречисту в помислах, у задумах величну! Не знаєм, як тебе, яким ім'ям назвати, На пам'ять між, людьми, на шану віковічну. Там, де, мечта душі, витають херувими, Дадуть ім'я тобі, зорі новорожденній… Як перло між перел, між душами святими Сіятимеш в своїй красі благословенній. Сіяй і проливай в серця людські відраду; Нехай твою тропу, спасенну стежку знають, Нехай над світ увесь возлюблять щиру правду, Про неї родяться, за неї помирають. А я, коли твоя божественна природа Вселилась у мій дух і я твоїм диханнєм Повіну на серця, як райська прохолода, Як жизні вічний хір, весни благоуханнє. Се не моя хвала, твоя се буде слава, Твоя се ісповідь, твоє сердечне слово, Посланнице небес, Мадонно величава, Натхненне праведне високого й святого!

ПІСНЯ ПЕРВА

ДУМА ПЕРВА

Музо, правди

староруської вовік жива богине, Серця чистого і розуму свободного святине! Ми покинули з тобою шлях широкий суєвірства, Відцурались візантійського і римського попівства. Занедбали й ті перекази, ті споминки криваві, Що діди вважали за вінець своєї честі й слави. Ми пуття собі в козацькому завзятті не шукаєм, Щастя й долі в єзуїтському лукавстві не вбачаєм. Дай же нам, богине, тільки щирій правді поклонятись І в ім'я твоє святе дітьми терпимості озватись. Нехай інший хто в казки письмацькі давні поринає, Хитромовну їх імлу, мов чисту правду, прославляє. Ми про давні давна без гніву й лукавства спогадаймо, Про безладдє наших бідолашних предків заспіваймо. Заспіваймо ж перш усього про попа, попів окрасу, Дивовижу свого темного розбійницького часу: Як він чесно духом бодрим проти кривди подвизався, Хоч наслідним суєвірством понад іншими й не знявся.

***

Був сей піп коліна панського, з Підгір'я Ярославець, А на прізвище, по спомину й переказу, Державець [1] Бо його шляхетні предки завелику мали славу, Що з давен давнезних заслужили в короля державу. І було незгірш панам Державцям на Підгір'ї жити, Поки в Русь не поналазили гадюки єзуїти. Був Державець русин з огняною щирою душею: Не поладив він з тією злою, в'їдливою тлею. Кинув на поталу єзуїтам рід свій і родину, Заволікся пішки на козацьку вольну Україну. Не злякавсь шляхів татарських і пустинь тих українських, Рятував і серце, й розум од підходів єзуїтських. Волив лучче всяку нужду і тяжку біду приймати, Ніж з ляхами по науці єзуїтській панувати, З русинів ляхву та недоляшків штучно виробляти, Правду-матір, честь, і волю, й душу Риму продавати. Приблудивсь до річки Росі єзуїтський ненавидник, Підступної проповіді польсько-римської противник. Приблудивсь до узграничного містечка Богуслава, [2] Де козак не знав і не питав, чия воно держава. Уродливий, молодий, моторний, хоч і небагатий, Приймаком пристав до вдовиної нужденної хати. Ущасливив бідолашну вбогу вдівоньку козачку, Як поняв у неї безприданку дочку-одиначку. Жили-пробували у старій оселі хоч не вельми пишно, Та хвалити Бога і Святу Покрову [3] що було затишно.

– Державець - феодал у Великому князівстві Литовському, Польщі і підвладних їм українських землях у XV-XVIII ст. Мав право довічно або протягом певного часу користуватись державними земельними маєтностями, однак не міг ці маєтності продати, подарувати, заповідати, закладати під борги.

– Богуслав - тепер місто в Київській області. Відоме з 1195 p. У 1981 p. збудовано пам'ятник Марусі Богуславці.

– Покрова - свято православної церкви, яке відзначається 1 жовтня за ст. ст.; встановлене на пам'ять про подію в Константинополі в середині Х ст. Під час війни з сарацинами 1 жовтня юродивий Андрій і його учень Єпіфаній побачили в повітрі Матір Божу, яка молилася за мир, розпростерши свою покрову (омофор) над християнами. Греки того ж дня перемогли. Тому церковному богослужінню в цей дань було надано особливої величності. На честь Покрови Божої Матері є акафіст (стоячий молебень).

ДУМА ДРУГА

Уподобали на нашому Пороссі Ярославля, З-над Дністра, із руського Підгір'я шляхтича Державця. Був-бо він мистець великий по верхах з книжок читати, Алілую, кондаки, ірмоси й тропарі співати, І пани його й усі міщане вельми полюбили, Напідпитку й по тверезу одинаково хвалили, Що попа, приблудного волоха, [4] в хибах поправляє, І дяка гучним Апостолом за пояс затикає. І зібралась у них у неділю рано чорна рада, [5] Врадила на чорній раді однословно вся громада: Із нетяг зібрать по денежці, а з дуків - по півкопи, І тим скарбом висвятить його в Печерському [6] на попи. А волошина-приблуду з Богуславщини прогнати, Бо не вмів старий гаразд ні служби править, ні співати. Вихваляло все Поросся нового попа - й миряне, І пани, і крамарі, і всі цеховики-міщане. «Хоч у нас, - мовляли, - церква шатами не знакомита, Да поповим розумом, мов золотом, кругом окрита». Тільки козакам Державець був не так-то до вподоби: Бо не мав до них прихильності, поваги, ні шаноби. На бенкети суті в курені до них не поспішався, Горілок їх добрих і медів п'яних немов цурався. А найбільше тим козацтву піп сей був не до любові, Що казав, як думав, щиру правду козакові. Він картав у церкві козаків докірними словами, Соромив їх дуків хижими, кривавими ділами. І полковника козацького, й обозного, [7] й гетьмана [8] Поважав не вельми більш, як нехриста і бусурмана. «Бо вони, - рече, - Дніпром на море випливали, Та й купецьким суднам християнським пільги не давали; Християн-купців, як і невірних турків, пліндрували, А награбивши турецького немов добра, гуляли. В погулянках славились морським походом та хвалились, Що за віру б то благочестиву християнську бились. І п'яне кобзарство, шинкове нищунство, підкупляли, Щоб у кобзу про лицарство їх розбійницьке бряжчали. А пропившись І, мов крем'ях той, оббившись, Свою рідну Україну пліндрували, Милосердного гріхами прогнівляли; Божий бич, татар, на села накликали, Много християнських душ занапащали»… На попа за се козацтво нарікало, І на часточку йому не подавало; По чужих церквах акафісти наймало, Роківщиною його ніже не обмисляло. Не пізнав розкошів богуславський чесний піп-тімаха, На попівстві жив мов гречкосій-доматор сіромаха. Проста хата в нього сяла тільки гарними богами, Та пахущими на божниках квітками й рушниками, Та хорошою, як Божий рай, вродливою дочкою, Що всім брала очі дивною якоюсь красотою. Байдуже було старому про багатство: «Не від сього, - рече, - миру наше царство»… І на те з старою не вважали, Що попи їх із попадями минали, Інде попасу веселого собі шукали, Від убогої гостини потай утікали. Один тільки й пан прихильний обібрався, Товстогубим між козаками звався. Не любив також і сей бенкетувати, А любив з попом у Біблії [9] читати. До попа частенько став сей пан ходити, І без чарки про спасенне говорити. Хто казав: любив він попадю старую, Хто казав: ще й більш попівну молодую. Замолоду він якось не оженився, І в літа, ляхи мовляли, panski вбився: Дак лизав старий до молодої губки, Буркотав, як сивий голуб до голубки.

– Волохи - загальна назва середньовічного населення Придунайських князівств і Трансільванії, з якого сформувалися румунська і молдавська нації.

– Мається на увазі загальнокозацька і загальнонародна рада, в якій брали участь і представники селянства, міщан та інших верств населення, тобто «черні». Одна із найвідоміших «чорних рад» влітку 1663 p. біля Ніжина описана П. Кулішем у романі «Чорна рада. Хроніка 1663 року».

– Тобто в Києво-Печерській лаврі, православному чоловічому монастирі, заснованому у 1051 p. Антонієм Печерським. У XI ст. став центром поширення й утвердження християнства в Київській Русі. В XII ст. дістав назву лаври, яка відіграла значну роль у розвитку освіти, науки і культури. В XVI-XVII ст. була центром антиуніатської боротьби.

– Обозний - одна з найвищих виборних адміністративно-військових посад на Україні в XVII-XVIII ст. Були генеральні і полкові обозні. Керували артилерією, відали організацією війська.

–

Гетьман - на Україні в XVI - першій половині XVII ст. воєначальник козацького війська на Запоріжжі, глава реєстрових козаків. З 1648 p. гетьман Б. Хмельницький став правителем України. Після його смерті гетьмана обирала генеральна військова рада із наступним затвердженням царським урядом (а часом і чорна рада). Згодом були гетьмани Правобережної (до 1704 p.) і Лівобережної України (до 1722 і з 1750 до 1764 pp.). З 1708 p. гетьман призначався царем. У Польщі (XV-XVIII ст.) і Литві (XVI- XVIII ст.) - вищий воєначальник.

– Біблія - стародавня пам'ятка писемності, зібрання різних за формою та змістом релігійних і світських книг. Творилася з II ст. до н. е. до II ст. н. е. Складається з Старого (Ветхого) і Нового Заповітів. Якщо християнська релігія визнає усю Біблію за Святе Письмо, то іудаїзм тільки Старий Заповіт.

ДУМА ТРЕТЯ

«І не кажи мені, І не турчи мені: Не хочу слухать-знати, Щоб за нелюбого Да товстогубого Марусеньку віддати».
–

«І не проси мене, І не гризи мене: Шкода про се й казати, Щоб із злиденником Та безземельником Марусеньку звінчати.

III

І батько, й дід його, І рід, і плід його Се все було ледащо: Бо козакуючи, Статки гайнуючи, Позводились нінащо». Так старенький із старою День у день сварився, А козак із їх дочкою Тайкома любився. Була гарна вбога панна, Краля-королиця: Як ясна зоря, рум'яна, Як сніг, білолиця. Народила мати доню - Мов намалювала; Надала їй щастє-долю, Щоб біди не знала. А біда не за горами, Ходить проміж нами… Очі з чорними бровами Миготять сльозами. Миготять, мов блискавиці, З-під густої тучі, Як стоїть коло криниці, Свою долю ждучи. «Не ходи вже, доле й воле, Вранці до криниці: Продають мене за поле, За важкі червінці».
– «Ні, покіль на небі зорі Місяця стрічають, Покіль на безкраїм морі З вітром хвилі грають, Товстогубу не придбати Чорних брів дівочих! Завтра будемо єднати Козаків охочих, І полинемо з вітрами На безкрає море, І поробимось панами, І забудем горе. Побудуєм собі пишні Хати на помості, І вчащатимуть велишні До нас дуки в гості. Оксамити, златоглави Будемо носити, Килимами крити лави, Меди-вина пити. Бо мене старшим обрали Над всіма старими, Щоб на море я човнами Вилітав, мов крильми. А у мене - як заграє Моречко з вітрами, Мені духа підіймає Вгору, мов руками. Грають, грають-примовляють Кобзарі великі: Будуть грати-примовляти По всі вічні віки. О, се дивна кобза - море! Дивні в кобзи й струни! Як заграє, відчиняє Предковічні труни. І виходить з них лицарство, Що на морі билось, Більшою, ніж пишне панство, Славою покрилось. І я, Маню, буду славен Проміж лицарями, Проміж дуками-панами, Проміж кобзарями. Будуть Левка Кочубея По Вкраїні знати, І під струни про Мурея, Що він бив, співати. [10] Будуть Левка Кочубея Знати й за морями, Споминати, мов Енея, [11] Перед королями. Бо Левко твій до султана Знайде шлях-дорогу І всю шатами зодягне Україну вбогу. Бо Левко твій бесурмена Спліндрує-зруйнує І самого королеві В'язнем подарує».

– «Гайдамаки, як хочуть, бувало, нагнати холоду гречкосіям-доматорам, дак біжить конем з пістолем та й гукне: «У хату, мурею (турчине), а то запалю!» То чоловік схилиться попід лісою да в хату! (Так мені оповідували старезні люде.)» - примітка П. Куліша у рукописі іншої редакції.

– Йдеться про місію Енея (сина царя Анхіза і богині Афродіти), який після падіння Трої перебрався до Лаціуму (Італія), де його нащадки заснували Рим.

ДУМА ЧЕТВЕРТА

І весела, і щаслива Мріями коханка, І ясніша уродлива Весняного ранка. Як на світі любо жити, Милого любити, З його мислями навіки Душу й серце злити! «Чи ти чуєш, паньматусю, Що Левко говорить? До твоєї він Марусі Мов у дзвона дзвонить. Каже милий, є десь море, Гонище безкрає, Що, мов житом добре поле, Золотом сіяє. Каже милий, що здобуде Здобич нам велику; Златоглав носити буде, Покіль його й віку. Каже милий, що ми будем Жити-панувати, І величні з нами дуки Знай бенкетувати».
– «Моє щастє, моя доня, Радуюсь від серця, Що мені на старість доля Молода всміхнеться. Буде мати в вас сидіти Хоч коло порогу Та на вас обох гледіти, Дякуючи Богу. Буде хоч щодня помости Шарувати-мити, Аби в панській високості З вами й їй пожити».
– «Ні, до тебе ще й над нього, Мамо, прихилюся, Що з козаченьком ззирнуся, До тебе всміхнуся. Будеш павою, матусю, В парчах походжати І в шовки свою Марусю, В жемчуги вбирати».

ДУМА П'ЯТА

Старосвітська кров козацька В ветхих жилах врала: Попадя поклони клала, Всіх святих благала: Козакові помагати Турка воювати, Кораблі його прокляті На пожар пускати. «Ти ж, владичице небесна, - Слізно промовляла, - Що на полі і на морі Нашим помагала! Покривай твоїм покровом Байдаки козацькі, Розбивай небесним громом Судна бусурманські, А з них зброю, срібні кубки, Сукна, златоглави Козакам подай у руки Для своєї слави!» Старосвітська кров шляхетська В ветхих жилах врала, І в попа противні думки З серця викликала. Бо не з шаблі, з плуга жити Його предки вчили, Рідну землю боронити Щоснаги, щосили. За козацтво він частенько З жінкою сварився, А погримавши, журився Та богам молився. Від сладчайшого Ісуса До Кузьми святого З-під його густого вуса Буркотіло слово. Звав і він богів із неба Против азіатства, Та цурався, мов Ереба, [12] Бурліїв-козацтва. На коханнє ж залицяннє, На слова Левкові Дав із жінкою в розмові Присуд козакові:

– Ереб - у античній міфології одне із начал всесвіту: вічний морок, породження Хаосу; Ереб - батько Ефіра і Гемери, яких народила богиня ночі Нікс; підземне царство мороку, через яке душі померлих проходять в Аїд.