Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

Мулла з по­пом на неї по­зи­ра­ли, І сер­це ра­до­ща­ми в них рос­ло, Що з бо­жевільної її пе­чалі Таке стра­шен­не ви­рос­та­ло зло. «Ся не зля­кається, - шеп­та­ли сти­ха, - Найгіршого з-між лих не­людських ли­ха. Хоч на хресті ска­жен­ну роз­пи­най, Хоч на га­ку залізно­му чіпляй».
–

XI

«Ножа ку­пи­ла, - знов той до ста­рої, - Но се зна­ряддє у твоїй руці Пошкодило всім ру­син­кам

з то­бою, А волі не да­ло твоїй дочці».
– «їй во­ля тільки смерть!
– ре­че зав­зя­та.
– Смерть, тільки смерть спа­се її від ка­та, Що очі зо­ло­том їй засліпив, Обіцянками сер­це підку­пив.

XII

Всезнание обіцяв ди­явол Єві, Як за­му­тив їй ро­зум у раю [135] Звиваючись на тім зап­ретнім древі: Всезнанием сей вло­вив доч­ку мою».
– «Так, не­не, - піп собі про­мо­вив сти­ха, - Всезнаннє - се по­чин і корінь ли­ха, Що всю все­лен­ну древ­ле об­ня­ло, Гріх, і проклін, і смерть нам при­нес­ло».
–

135

– Живучи у раю, Єва і Адам могли все їсти, крім плодів з дерева із середини саду. Змій, спокусивши Єву, змусив їх обох з'їсти цей плід, обіцяючи, що «ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро й зло» (Буття, 3, 5).

XIII

«Бог дав нам світ, - оз­вавсь тоді сповідник Султанський, - а ди­явол дав нам тьму. Оце ж і шеп­че з пек­ла про­повідник Про Бо­жий світ мізер­но­му уму; А наш мізер­ний ум, не­мов та ри­ба, Хапає вуд­ку за кри­ше­ник хліба, За ту при­на­ду… Так Са­та­наїл [136] Вловляє грішні душі в Бо­га сил!

XIV

136

– Сатанаїл - середньовічні богомоли (єресьна хри­сти­ян­ському грунті, типологічна манихейству) говорили про Сатанаїла (Сатана плюс el, «Бог») як сина Бога і брата Ісуса Христа.

Вловив лу­ка­вий і мо­го Ос­ма­на. Тепер йо­му бай­ду­же про всіх мул, Про всіх імамів з Мек­ки й Тур­кес­та­на: Нас по­вер­нув у мот­лох, ув огул. Боговідступні лют­ри да ла­тинці, Оце йо­го і гості, й поб­ра­тимці, Що за­бу­ва­ють Бо­га для на­ук, Сміються й з раю, й з без­ко­неч­них мук.

XV

Іде вой­ною про­ти Ле­хис­та­на, А в нього, не­не, на умі не те: Його мо­ро­чить дум­ка ока­ян­на - І в нас, і в вас зне­ва­жи­ти свя­те: «З кай­данів му­шу ро­зум роз­ку­ва­ти І кожній вірі пра­во рівне да­ти. Нема ж бо й Бо­га, тільки ро­зум єсть: У ро­зумі і сла­ва на­ша й честь».

XVI

Рятуймо ж, не­не, предківщи­ну лю­бу, Як тур­чин, сер­бин, так і сам ко­зак! Одна до­ро­га нам че­рез цю згу­бу, Один про всіх спа­сен­ний, слав­ний шлях! Нехай іде на­ро­ди во­юва­ти, З

не­волі їх, мов­ля­ли, виз­во­ля­ти, А ми зробімо, щоб він там поліг, Щоб зник­нув, як із гір вес­ною сніг!»

XVII

«Зробімо, - мирк­ну­ла, - та як зро­би­ти?» «Ось слу­хай, не­не: ми вже знаєм як. Від Ца­рег­ра­ду шлях до вас не би­тий, Та й не ко­рот­кий, ка­жуть лю­де, шлях. На довгій ниві й на віку бу­ває Всього з лю­ди­ною. Не­хай впо­ває Наш бе­зувір на до­лю, що йо­му Всміхається, пре­гор­до­му уму.

XVIII

Ми ж із по­пом-письмен­ни­ком сми­рен­но, Як по­велів за­кон і вам, і нам, Сю змірку­ва­ли річ, і пов­сяк­ден­но Мольби воз­но­сим к Бо­жим не­бе­сам, Щоб світ був світом, тьма зіста­лась тьмою, І щоб та­кою кля­тою вой­ною Безбожник нас під нозі не по­дав Тому, хто й древ­ле про­ти світу встав.

XIX

Мольби мольба­ми, не­не… Ти се знаєш І на собі, що ло­ба на­товк­ла Поклонами до­зем­ни­ми, та й чаєш Від рук л ю д с ь к и х ря­тун­ку і доб­ра… Мольби мольба­ми, а ру­ка ру­кою. Зорудуєм про­тив обох вой­ною, Против обох обер­не­мо той міч, Що хо­че з дня зро­би­ти тем­ну ніч…» [137]

137

– Кінець поеми згорів під хуторну пожежу.

ПОСПІВ

І

Так Му­за ху­тор­на, в роз­луці з рідним краєм, Із ду­мок, мов з пе­рел, на­мис­теч­ко ни­за­ла: Тиняючись од­на по­над чу­жим Ду­наєм, Забутими се­бе пісня­ми роз­ва­жа­ла. Втішалася во­на своїм сер­деч­ним раєм, Коханим спо­мин­кам вінки густі зви­ва­ла, І, звив­ши за­паш­ний, пус­ка­ла по Ду­наю: Пливи, віноч­ку мій, пли­ви з чу­жо­го краю!

ІІ

Прямуй до русько­го прос­лав­ле­но­го мо­ря, Де славні под­ви­ги нес­ла­вою нам ста­ли, Де зав­да­ва­ли ми тяж­ко­го лю­дям го­ря, І греків, і бол­гар, як турків пліндру­ва­ли. Скажи всім яго­дам сво­го й чу­жо­го по­ля, Що ми пе­ред­су­ди дав­няшні за­нед­ба­ли, Що ди­ви­мось на світ, як нам ве­лить при­ро­да І сер­ця пра­во­та, і ро­зу­му сво­бо­да.

ІІІ

Народи сла­ви­лись ве­ли­ки­ми му­жа­ми Войни й політи­ки, на­уки і іскуст­ва, А ми пи­шаємось дівча­та­ми й жінка­ми, Вінцями кра­со­ти, скарбівни­ця­ми чувст­ва. Розкішне жи­ву­чи ра­ями-ху­то­ра­ми, Столичного во­ни не зна­ють ду­шо­губст­ва, Мов зорі, в чис­тоті круг жизні со­вер­ша­ють, Піснями вічни­ми сер­ця нам просвіща­ють.

IV