Маруся Богуславка

Кулиш Пантелеймон Александрович

ДУМА ТРЕТЯ

Знов ти­хо-ти­хенько на пишнім Бос­форі… Співають щось див­не в са­дах со­лов'ї, Щось див­не го­во­рять, жахтіючи, зорі І сльози сирітські, Ма­ру­сю, твої. Говорять сирітські про жизнь без­ко­неч­ну: Не вби­ти жи­ву­щу ані за­ду­шить Вселенського тво­ру час­ти­ну предвічну, Що сяє й па­лає, го­рить і ки­пить. Говорять про об­раз ца­ря і про­ро­ка, Такого, як славні Да­вид, [127] Со­ло­мон, Що в темнім лу­кавстві сліпо­го Вос­то­ка Зробили світи­лом сер­деч­ним Сіон. «Ґирлиґою пас ти з на­га­ями вівці, Пасеш нині бер­лом на­ро­ди й царі: Татаре, й слав'яне, і кельти, і німці, Се все в те­бе слу­ги, піддані твої. В тем­ноті лу­каві, в сліпоті кри­ваві, Гризуться зав­зя­то, мов пси за мас­лак Од них на­ро­див­ся, в їх віру хрес­тив­ся Народів бич лю­тий, сіпа­ка ко­зак»… І пор­ва­лись ду­ми-су­ми Про свій край ко­ха­ний, Де ко­зак лю­дей юр­тує, Темний, хи­жий, п'яний. Інші ду­ми, інші співи В серці заспіва­ли, - Ті, що сер­це їй щас­ли­ве Потай ча­ру­ва­ли. Як

во­на в царській світлиці, Названій всесвітній, Слухала, як слід ца­риці, Гімни ті завітні, - Що з Да­ви­да слав­них часів, З часів Со­ло­мо­на Пронеслись по всій все­ленній З віщо­го Сіона… І се в се­ре­деньку оз­ва­лось, Мов стру­на ти­хенька, Що гарніш усіх співа­ла Бранка мо­ло­денька: «Чую-чую лю­бий го­лос: Ой се ж в і н біжить по го­рах, В і н се ска­че по узгір'ях! Милий мій - мов олень в полі, Мов су­гак на вольній волі…» [128] Справді ж бо хтось під бал­ко­ном, Під ве­лич­ним тим ам­бо­ном, Тупотів, мов олень в полі, Мов су­гак на вольній волі. Се був в і н, що в серці в нього Те ж са­ме тогді співа­лось, І по­дав їй го­лос сло­вом, Що ко­лись їй спо­до­ба­лось, І в тім слові, в любій мові Невимовне ви­яв­ля­лось: «Що се, що се­ред пус­тині Димовим стеб­лом зня­ло­ся, Миррою кру­гом віну­ло, Пахощами роз­ли­ло­ся?» Пісень до неї пісня обізва­лась [129] З хо­лод­но­го каміння, де б ва­ля­лась Вона, цвіт жизні, тру­пом без­ди­хан­ним, Коли б своїм царським чо­лом, вінчан­ням Наукою, не дбав він пов­сяк­ден­но Про неї… Знав-бо доб­ре, як зли­ден­но В землі кри­вавій Бо­га ро­зуміють, Як лю­де там косніють, ту­маніють…

127

– Давид - цар Ізраїльсько-Іудейської держави в Х ст. до н. е. Наділений рисами епічного героя. Виходець із міста Віфлеєма, молодший син Ієсея (із коліна Іуди), пастух. У бою переміг великана-філістимляна із Гата (Гефа) Голіафа. Батько Соломона.

128

– Тут і через строфу цитата із відповідно другого і третього днів «древнего брачного торжества» із твору П. Куліша «Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми».

129

– Куліш має на увазі «Пісню пісень» («Пісню над піснями») - одну із книг Старого Заповіту.

І

І но­сив у серці мовч­ки День у день три­во­гу Та мо­лив­ся ду­хом бод­рим Просвіщення Бо­гу, Щоб хра­нив йо­му ве­ли­ку Душу на підмо­гу.

II

Ендеру-ага, прид­вор­ний Комендант, зро­бив­ся За дбай­ливість трьохбун­чуж­ним, Високо підбив­ся Вгору міся­цем, мов сон­це Золотом об­лив­ся.

III

Як по­чув від нього в тайні Що Ха­се­ки жи­ва, Наробив Ос­ман ри­даннєм У се­ралі ди­ва, І бу­ла тогді го­ди­на Про всіх слуг щас­ли­ва.

IV

Як ле­тить до струм'я олень, Як су­гак на во­лю, Полетів Ос­ман, мов крильми, Із своїх по­коїв І при­пав аж до каміння Білою чал­мою. Ніколи ще чал­ма каліфа не схи­ля­лась У но­ги жен­щині, ніко­ли го­ло­ва Царя, що всій землі за­кон йо­го сло­ва, І пе­ред звізда­ми не­бес не при­ни­жа­лась. Так, він те­бе в свіди­телі зо­ве, О світе лю­бої звізди Альде­ба­ра­на! [130] Що тільки ми­лою і ди­ше, і жи­ве Після свя­тих сло­вес не­бес­но­го Ко­ра­на. І ра­дощі, й пе­чаль з од­ної чаші п'є: Сміється сер­цем він, очи­ма сльози ллє. І мов ан­гельськая си­ла Понад ним сяй­ну­ла, І чут­ку при­ро­ду див­но, Як стру­ну здвиг­ну­ла. Гляне - чис­та рай­ська пе­ри Перед ним сіяє, Мов од лю­тої хи­ме­ри З не­ба ох­ра­няє. Простягла з не­бес на зем­лю Чисті ру­ки-кри­ла І мов­ча­ла: бо за неї Постать го­во­ри­ла. Німували. Око в око Зорями ди­ви­лось; Тихо, ти­хо і ви­со­ко В гру­дях сер­це би­лось. І ре­че Ма­ру­ся: «Ца­рю! Я од­на під не­бом Між дво­ма про­тив­нос­тя­ми - Раєм і ере­бом. Ти мій рай, едем пресвітлий, Праведная си­ло! Сяєво твоє спа­сен­не Інший світ зат­ми­ло. Царю! Я твоя навіки, Нехай зна­ють лю­де, І твій Бог, тво­рець ве­ли­кий, Моїм Бо­гом бу­де. І ко­ли б уся все­лен­на З зо­ря­ми-світа­ми Опинилась, як підніжок, В ме­не під но­га­ми, - За твоє од­но ди­ханнє Я віддам все­лен­ну, І на вічне біду­ваннє Нізийду в геєну. Нарізно не знаю раю, Господа не маю, До колін твоїх ра­бою Низько при­па­даю». Не схи­ливсь Ос­ман до неї; Тихою ру­кою Дав їй знак, як цар всесвітній З ви­со­ти прес­то­лу: «Ти, ра­ба, - ре­че, - й Ос­ма­на Вище всіх воз­но­сиш Земнородних: бо не рабст­во, Рай йо­му при­но­сиш. Я вступ­лю в моє вла­дицт­во Мудрим Со­ло­мо­ном: Не доз­во­лю пері жи­ти З матір'ю-дра­ко­ном. Вже її не­суть но­сил­ки До по­па в гос­ти­ну: Нехай мо­лит­ва­ми лічить Біса, не лю­ди­ну. Охраняти світло жизні Більше ока му­шу: Бо но­жа­ка по­гу­бив би Твою й мою ду­шу». І схи­лив­ся по сім слові, Мов дуб до бе­ре­зи, І в роз­мові, і в лю­бові Пламенно тве­ре­зий. Не світіте, ясні зорі! Солов'ї, німуй­те! Душ бла­жен­но-чисті хо­ри, В не­бе­сах ли­куй­те!

130

–

Альдебаран - зірка першої величини в сузір'ї Бика, має ясно-червоне світло. Араби називали Альдебаран Абенезра, греки - Лампадіас чи Гіпохирос. Вважають, що ця зірка тотожна із духом Таштер в індусів, від якого залежить весняне рівнодення.

ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА

ДУМА ПЕРВА

І

Премудрість в нуж­денній, убогій долі Проміж людьми рідка: се ди­во з див; Ще ж рідша бо­ротьба своєї волі Проміж зем­них, мов­ляв, богів-царів. Ся бо­ротьба в душі в ца­ря Ос­ма­на Робила з нього то ра­ба, то па­на: На царстві бо т и м був, чим і в орді: Знав і по­ко­ру, і тяжкі тру­ди.

II

Потомок Ма­го­ме­та, що пи­тав­ся Ввесь вік фініка­ми та мо­ло­ком, На троні він роз­ко­шам не віддав­ся, Не ту­ма­нив ума сво­го ви­ном; Його ру­ка за вся­ку пра­цю бра­лась, Душа - в ве­ли­ких за­ду­мах ко­ха­лась. Не за­бав­ляв­ся царст­вен­ним жез­лом, Алкав на­ук не­на­сит­ним умом.

III

Щасливий, хто, як наш Пет­ро Ве­ли­кий, [131] І вмер­ши, над тим царст­вом ца­рю­вав, Де вар­варст­ва ста­ро­го мот­лох ди­кий На нього, мов на во­ро­га, вста­вав, - Хто, як Ве­ли­ка на­ша Ка­те­ри­на, [132] [133] Царської муд­рості жи­ва кар­ти­на, Своїм та­лан­том на­ди­хає лю­дей Про нуж­ду і біду гря­ду­щих дней.

131

– Петро Великий (1672-1725) - російський цар з 1682 р., імператор з 1721 р. Почав царювання як молодший цар разом з Іваном V Олексійовичем і співправителькою Софією Олексіївною. Поступово зосередив усю владу. Ряд енергійних заходів політики Петра І сприяв утвердженню абсолютизму в Росії. Приділяв увагу розвитку науки і культури.

132

– Ліберальна ніби преса новоруська не хоче признати за Катериною Другою титула В е л и к а. Ми ж, староруси, совершали їй хвалу із уст її ворогів, славлених останнім кобзарем козацьким. Як зруйнувала вона Січ (се була не найменша з її заслуг перед потомством), самі зруйновані проложили їй пісню:

Великий світ наша мати

Напуст напустила:

Славне військо запорозьке

Та й занапастила.

133

– …Велика наша Катерина… - Тобто Катерина II Олексіївна (1729-1796) - російська імператриця з 1762 р. За час її правління були оформлені станові привілеї дворянства, посилилось гноблення селян. Приєднала до Росії ряд земель. Ліквідувала гетьманство (1764), зруйнувала Запорозьку Січ (1775). 1783 р. на Лівобережжі і Слобожанщині юридичне оформила кріпосне право. Куліш загалом позитивно оцінював її правління. До наведеного Кулішем у тексті автографа свого коментаря у першодруці в ЛНВ Франко подав своє розуміння політики Катерини II: «З тим «великим світом» Куліш багато носився ще й у «Хуторній поезії», забуваючи, що слова «великий світ» зовсім не оригінальний український ковцепт, а давня московська титулятура царів, і що вжиті вони в українській (хто знає ще, чи народній, чи більше книжній) пісні не в значінню похвали, а в зв'язку з докором за те, що Катерина послухала графа Рум'янцова і занапастила козацькі вольности. Таке-то було все з Кулішем: загалом він відмовляв кобзарським пісням і думам усякої історичної стійности, але там, де в тих творах знаходив щось таке, що бодай здалека, вирване зі зв'язку, підпирало його хоробливо-пристрасні погляди, давав тим словам вагу і вартість більшу від яких хочете документальних свідоцтв. Таке було, прим [іром], з тим куплетом народної пісні, де буцімто українські жінки проклинають Хмельницького: «Бодай Хмеля Хмельницького перва куля не минула!» Се прокляття Куліш на всі лади повторяв і в своїх українських і в російських памфлетах, не дбаючи зовсім про те, що пісня говорить про «Хмеля-Хмельниченка», отже, по всій правдоподібностя про Юрася, а не про Богдана. Характерний приклад неоправданої заїлості Куліша против Хмельницького вказаний мною в праці «Хмельнищина 1648-1649 років у сучасних віршах».

IV

Не мав Ос­ман соз­да­тельної си­ли, Як той, хто в царст­во дух но­вий вди­хав І древ­ню сла­ву, як мер­ця з мо­ги­ли, В сер­цях сво­го на­ро­ду воск­ре­шав. Йому юр­ма по­туж­на не ко­ри­лась, Дарма, що низько пе­ред ним хи­ли­лась. Серед га­рем­ників сто­яв один, Як де­ре­во жи­ве се­ред руїн.

V

Мов га­ди, во­ро­ги в клу­бок зви­ли­ся, Позлазившись із тем­ря­вих кутків, Тихцем труїти царст­во зав­зя­ли­ся, Мов сер­це, пов­не втаєних гріхів… Приліз і до по­па мул­ла се­ральський, Так зва­ний в світі ду­хов­ник сул­тан­ський, - До сер­би­на, жер­ця сліпих слов'ян, Під хрис­ти­янським іме­нем по­ган.

VI

Піп жив на од­шибі, не­мов аву­лом; Мав тем­ний, бо гус­тий, мов гай, са­док, Обведений кру­гом ви­со­ким му­ром. Туди проб­равсь, у змові з ним, про­рок Страшного всім «без­бож­ни­кам» Ал­ла­ха, Небесного й зем­но­го па­ди­ша­ха, Що пра­вовірним їх в яр­мо віддав, Як Ма­го­мет в Ме­ди­ну ще втікав. [134]

134

– Медина - друге священне місто (після Мекки) у мусульман. Мухаммед, не визнаний жителями Мекки, знайшов підтримку в Медині, де і похований. Переселення Мухаммеда до Медини набуло в мусульманській традиції типових рис втечі пророка, як і в Біблії.

VII

Та му­сив на той час мул­ла за­бу­ти, Як тяж­ко він «по­ганців» прок­ли­нав: Призначеної тай­ко­ма ми­ну­ти Нетерпеливим сер­цем до­жи­дав І, як по­ба­чив по­па­дю ста­реньку, Невірної Ха­се­ки рідну неньку, В роз­мові тихій із її по­пом Оддав їй честь ру­кою і чо­лом.

VIII

Рече: «Паньмат­ко! Ти но­жа ку­пи­ла Про бе­зувірку, про свою доч­ку. Тебе Все­вишнього натх­ну­ла си­ла, Безвірство ї х і нам не до сма­ку: І на­шу, й ва­шу віру в д в о х руй­ну­ють, Із на­ми й ва­ми рівно во­ро­гу­ють, Умом і сер­цем в один дух зли­лись, Нечистому слу­жи­ти зав­зя­лись».

IX

Стара за білі па­ко­си вхо­пи­лась, Що з-під очіпка ви­би­лись, мов сніг, На жмут во­лос­ся вир­ва­ний ди­ви­лась, З пла­чем у неї лив­ся злю­щий сміх. «О! Дай­те під сі па­зурі сул­та­на, Кривавого на хрис­ти­ян ти­ра­на! Я в сер­це де­сятьма йо­му ввоп'юсь» Сама - до тху от­ру­тою візьмусь!»

Х