Маруся Богуславка

Старицкий Михаил Петрович

Степан

І ночував би навіть,

Як ось і тут!

Сохрон

Ну, брате, не звикай:

Пробудемо малу ми тут годину,

Поки оброк...

Степан (збентежено)

Та що ти? Схаменись!

У глупу ніч... у хлющу в степ рушати?

Удень надбаємо ми наш прогай!

Сохрон

Та зроду ні! Й хвилини не прогаю,

І в корчму сю не завернув би я,

Коли б, на гріх, не підупали

коні...

Степан

Та не шалій! Чи ж Богуслав за морем?

Достанемось без похапу на шлюб;

За день і Буг, за ним Ятрань, Синюха,

А там і Рось, і славний Богуслав,

Де мешкає сестра моя Маруся.

Сохрон

Де сяє мій єдиний в світі рай!

Жид (до себе)

Ага! Вони!!! На руку мов ковінька.

(Підходить до мурзи.)

Степан

Який там рай дівоча красота?

Ударив дощ, обвіяв гострий вітер -

І по красі, по втісі.

Панна перша

 Панству ось

Горілки жбан... (Лукаво.) Ще, може, чого треба?

Степан

Надумаюсь і шепітну...

Панна перша

 Я вмить!

До панської послуги. (Виходить кокетуючи.)

Степан (налива оковиту)

От де рай,

Так на душі від його промінь грає,

І промінь той не зрадить...

Сохрон

 Годі, цить!

Ти підсушись... либонь, намок занадто?

(Одпива трохи.)

А про сестру недбало не верзи.

Її душа прозора, як кришталь,

А серденько доброт високих повне,

Воно весь світ скрасити може...

Степан (сміючись)

Ой,

Та не сміши, а то аж страх...

Сохрон (гостро)

Степане!

Вона мені жоною має буть.

Степан

Ет, байдуже! Усі вони, красуні,

Із однії, мовляв, зійшли діжі,

І серце в них мінливе, як весна ця,-

То сонечко, то сльота, то крупа.

Панна перша, знов проходячи повз, наблизилась.

Сохрон

Ха! Ти, либонь, з таким товаром знався,

Що на торгах купується всіма,-

Панна хутко відходить.

То й чесних всіх заводиш в одну міру,

Але сестру...

Степан

Та слухай, не гнівись,

Хіба тебе образити я хочу?

Сестра моя від тебе не втече...

Тільки чого ж хапатись так до баби?

Сохрон (сердито)

Ух, річ яка! Коли до бруду звик (п'є),

То не каляй ним мення найясніше...

Степан усміхається.

Чи ж знать тобі хвилини неземні,

Що душу нам до неба поривають

І пахощів

їй надають райських?

Чи ж зрозуміть тобі те світле щастя,

Яке скраша веселкою життя

І променем живить задубле серце?

Степан

Ха-ха-ха-ха! Неначе Ювенал, [6]

6

– Ювенал (бл. 60 - бл.127) - римський поет.

Віршуєш ти жіночі теревені...

А я забув ті дурощі давно

І потопив зітхання у горілці,

Та лицарю й не до лиця вони!

Сохрон

Не до лиця? Свята любов, кохання?

Хіба ж воно принижує наш дух?

Хіба знища завзяття і одвагу?

Степан

Фу, пишно як!.. Змагатися дастьбі...

Але чого твій порожнює кухоль?

(Налива.)

Ну ж, хильнемо за твій щасливий шлюб

І за сестру, на втіху й на здоров'я!

Сохрон

За неї рад! (П'є до дна.)

Степан

От це хильнув гаразд...

Ну, я піду на коней ще погляну.

ВИХІД ІV

Ті ж без Степана.

Шляхтич другий

А де ж сусід?

Охрім

Кишені спорожнив,

То, певно, вже шука поради в жида.

Шляхтич другий

Поради? Ет! За пейси стріпонув,

То й знайдуться, посиплються дукати.

Голоси

Ну, кидай кость! Сто злотих! Двісті!

Охрім

Ой,

Пан, певно, теж до жида має вдатись?

Сміх, а далі тиха гра.

Сохрон (встає і по паузі)

Моя красо, мій кроне золотий!

О, як тебе незмірно я кохаю,

Немов злились всі почуття мої

У це одно величне, світле слово;

Воно яскрить у серці кришталем,

Воно мене до тебе порива,

Зозулечко, моя щаслива доле...

О, як я рвусь душею в Богуслав!

Стрілою б я через степи полинув,

Щоб взять тебе за рученьку мерщій,

Та й на рушник поставить перед богом,

Але лежить між нами далина,

І побороть її одразу годі;

Тож кожна мить, що барить зустріч нам,

Є ворог мій запеклий, ненависний,

А ворогу не раджу я тепер

Стать на шляху, спинить мене в дорозі!

(Виходить у сіни.)

ВИХІД V