Машина забуття
Шрифт:
Та всі спроби умовити бізнесмена були марні. Вперто, по-бичачому нагнувши голову, Данієль Грипс відповів:
— Тут мене ніщо не тримає, а там заварюється велике діло. І кінчимо на цьому! — його очі хижо блиснули.
Макс Фіш зі своїм помічником Джорджем ішов по великій довгій кімнаті, щільно заставленій ліжками. На головах людей, що спали в ліжках, були великі шоломи з безліччю різноколірних дротиків. Усі дротики сходилися в товстий кабель, який ховався в стіні.
— Як сплять наші мандрівники в часі? — спитав Макс, гидко ошкірившись.
— Чудово, професоре, — шанобливо відповів Джордж. — Цілковита ілюзія
Макс зупинився біля узголів’я Данієля Грипса.
— А цей як?
— Прекрасно, — відповів Джордж і дозволив собі поцікавитись:
— Як ви змогли обдурити такого зубра? Адже він, напевне, вимагав демонстрації моделі в дії?
Легка усмішка ковзнула по губах Макса.
— О, це було неважко! Двох тижнів стажування у кращого фокусника Чікаго було цілком досить. Решту зробило його власне користолюбство.
Данієль лежав неспокійно. Він постогнував, грізно супив брови, його руки, закріплені ремінною петлею, раз у раз стискалися в кулаки.
— Що ви йому проектуєте?
— Часи освоєння дикого Заходу. Ілюзія присутності цілковита, — догідливо усміхнувся Джордж. — Нюх, дотик, слух, зір — все бере участь у видовищі. І, як ви задумали, підключено зворотний зв’язок. У певних межах він активно втручається в дію.
Вони вийшли з кімнати. Приміщення поринуло в морок.
А в цей час Данієль Грипс третю добу гнався за комівояжером. Він уже доганяв його. їх розділяло всього кілька годин їзди. Дан почував себе в своїй стихії: стрілянина, погоня, вільна торгівля. Є де показати себе справжньому мужчині! І все було б чудово, якби не ця постійна важкість у голові і відчуття того, що тугий обруч здавлює мозок.
Дан скакав на змиленому коні. Ковбойський капелюх з широкими крисами захищав його від куряви і палючого сонця. Під копита коневі слалася випалена спекою жовто-бура прерія. Раптом із-за горба з дикими вигуками і улюлюканням вихопилась група індіанців на конях. Данова рука блискавично метнулася за кольтом.
Рука Дана, що непорушно лежав на ліжку, судорожно рвонулась і вискочила з ремінної петлі. Він доторкнувся до голови і, відчувши під рукою незнайомий предмет, стягнув його. Шолом упав на підлогу, і Дан розплющив очі. В його очах спочатку світилися переляк і нерозуміння, та це тривало недовго. Кутики його рота опустилися вниз, і обличчя набуло жорстокого і мстивого виразу. Він квапливо підходив до людей у ліжках, вивільняв їм руки і скидав з голови шолом. Поснулі отямлювались, нічого не розуміючи, розглядалися і сідали на ліжко, звісивши босі ноги.
Дан вийшов на середину кімнати.
— Слухайте! — сказав він з люттю. — Вас обдурили! Вас не відіслали в минуле. Вас приспали, як дурників, і показують апаратом спеціально дібрані сни. Ви зрозуміли?!
Юнак у кутку схлипнув:
— Навіщо, навіщо він це зробив?
— Я скажу, навіщо! — виголосив Дан.
— Він має на увазі тебе. Ти навіщо це зробив, ти, — сумно сказав чоловік, що сидів неподалік, і в очах його спалахнула злість.
— Навіщо він розбудив нас?! — кричав юнак. — Навіщо?!
Дан обвів поглядом розбуджених і побачив, що вони дивляться на нього з ненавистю і відразою.
— Покидьок! Ідіот! — мовив чоловік і встав.
Дан раптом збагнув, що його зараз битимуть. Він поволі позадкував до дверей, повернувся, рвонув їх на себе
Макс Фіш тішився життям. Він був багатий, відомий, його приймали в найаристократичніших колах. Його дружиною стала відома кіноактриса. І здоров’я не підводило. Все було б чудово, якби не постійна важкість у голові і відчуття того, що тугий обруч здавлює мозок.
ОПЕРАЦІЯ “ВУНДЕРКІНД”
Вечір був ясний, і небо палахкотіло фейєрверком зірок.
— Наче на картинах Чюрльоніса, — сказав Клон, і голос його затремтів. — Природа на мить повернулася до нас тією гранню, яку художник бачив завжди. Бачив силою свого дару.
— Он як? — неуважно відізвався Наставник. — Цікаво, як би він назвав таку картину?
— Не знаю. Мабуть, “Симфонія зоряних сфер”.
— Дуже цікаво, — пробурмотів Наставник, роздумуючи, з чого почати розпитування.
Клон, за висновком соціальних психологів, був неофіційним лідером групи і міг би допомогти з’ясувати багато чого. Якби захотів. І якби можна було розказати йому все. Може, тоді вдалося б дізнатися, чому група не дає сподіваних результатів. їм виділили найсучаснішу апаратуру; їхні викладачі — дуже талановиті вчені; в їхньому розпорядженні ідеально налагоджена служба інформації. І дезинформації… Так, дезинформації! Група не повинна догадуватись про справжній стан речей у навколишньому світі.
— Клон, скажи, — несподівано для себе спитав Наставник. — Що ти зараз відчуваєш?
— Важко це висловити, — в голосі Клона почулася ніяковість. — Немає повної аналогії між думками і словами. “Думка висловлена є брехня”.
— А все-таки.
Клон відповів не зразу.
— Іноді ввечері, як і тепер, я пильно вдивляюся в небо, і, здається мені, чую пронизливий виск галактик, рев ядер кульових скупчень і жахливий гуркіт народження наднових. Я чую, як пульсує і здригається зоряна матерія. І в мені народжується відчуття, що біоритми кожної моєї клітинки і пульс Всесвіту становлять нерозривне ціле. І я відчуваю, як вливається в мене неймовірно потужна космічна енергія, що нею хоче обдарувати мене природа, бажаючи пізнати через мене саму себе. Але тут я згадую…
Останні слова Клон вимовив зовсім тихо. Наставник напружено вглядався в невиразну постать вихованця, і йому здавалося, що контури її невловно швидко коливаються. Настрій його гіршав. Відчуття було таке, наче він підглядає в замкову щілину.
— І всі твої товариші відчувають те саме? Я маю на увазі, коли згадують, що… — завагався Наставник.
— Більшою чи меншою мірою — всі.
— Але вони стараються?
— Ще й як, — голос Клона зазвучав холодно.
— Це добре, що ви стараєтесь. — Наставник змусив себе говорити офіційним тоном, дотримуючись суворої Інструкції. — Виходить, є й надія.