Матадор. Нотатки авантюриста
Шрифт:
– Хто ж зустрічає поетів без вина?! – сказав я.
– Е-е-е-е, у нас тут не можна, комендант і всі ці чуваки з керівництва, – виправдовувались полтавці.
– Так, хлопці, у вас є два варіанти: або ви пробуєте якось домовитись із цими вашими чуваками й комендантом, або ні, а я – йду по червоне сухе вино, – просто заявив я й злиняв.
Ми вийшли на вулицю втрьох – я, один полтавчанин, який нас зустрічав із потяга, і Дімон. За кілька секунд з’ясувалося, що місцевий не знав, де можна поблизу затоваритись. Трохи постоявши, ми пішли навмання й невдовзі натрапили на перший магазин, де, як нам здавалося, можна було б купити те, що нам підходило. Але того, що нам підходило, там, як на
Дорогою до гуртожитку я знову шурхонув у калюжу – добре, що хоч тією самою ногою, яка вже й так була мокра. Гуртожитківську вахту ми запросили до нашого столу. Та вона відмовилась. До речі, коменданта на місці не було.
Нам показали кімнати, де ми могли заночувати, якби залишалися на ніч, і ми всілися за стіл. Я налив усім вина й підняв стаканчик. Обвівши поглядом присутніх, я розпочав свій тост, під час якого, здається, не зводив очей з милої золотавої харків’янки, на яку запав ще на вокзалі. Мабуть, усе це виглядало так, ніби мої слова були адресовані особисто їй. Та я цим не дуже переймався. Ми випили. Я налив ще раз. Наступний тост виголошував хтось із полтавців. Ми випили знову, а потім заходились наминати все, що було на столі. Після цього Сергій, він же людина-оркестр, узяв гітару й почав грати. Між іншим, він не пив, а тільки їв, до того ж, чомусь тільки вафлі.
Виступ поетів пройшов цілком пристойно, та й гурти грали непогано. Але після того, як вони вийшли на сцену, мене потягли за куліси. Тож, чесно кажучи, я вже не вловлював духу їхньої музики – яка вона там була, чи то весела й драйвова, чи то лірична й заспокійлива…
На вокзал ми не їхали й не йшли, а майже летіли, бо запізнювались. І як не дивно, устигли. Захекані від швидкої пробіжки й мокрі від снігу, ми заскочили у вагон й просто попадали на свої місця.
Потяг Ужгород – Харків – це, звісно, не столичний експрес, але його плацкартні вагони порівняно з тими загальними, у яких ми добиралися до Полтави, були для нас просто люксусовими. За вікном падав сніг, миготіли поодинокі голі дерева й час від часу зринали старі придорожні будинки.
До Харкова нас поверталося таки значно менше, ніж їхало в Полтаву. Хтось залишився там навмисне, хтось заблукав, хтось забухав. Із тих, хто пропонував мені горілку, їхав додому лиш один. А от поети, що втішно, поверталися всі. Мої друзі так само всі були на місці. І це мене теж тішило.
Ми їхали й спілкувались. Наші розмови якось непомітно перетворилися на «кулуарне базікання». Хтось говорив про літературу, хтось про погоду, хтось про жінок. Усі були трохи втомлені, розмовляли не дуже голосно, стримано, сміх більше нагадував невимушені посмішки, а стійкість тіла кожного й зовсім бажала кращого. Вона, золотава дівчинка, сиділа окремо й слухала музику в плеєрі. Я підсів до неї.
– Як ти тут? – спитав я.
Вона посміхнулась.
– Змерзла?
– Та ні.
Я накинув їй на плечі арафатку. Я вперше був біля неї так близько. Ми почали говорити про виступ поетів, про гру гуртів і взагалі про поїздку. Потім наша розмова перебігла в більш особисту площину.
Так ми говорили десь із годину й навіть не помітили, як торкнулись одне одного руками. Власне, це я перший торкнувся її мізинця. І доторк цей багато для мене важив. Я й досі його пам’ятаю… І отой її маленький мізинчик так само… Може, це й смішно, але я й досі ношу фотографію її мізинчика у своєму гаманці…
Хай це видасться комусь банальним, але тієї миті мене наче струмом ударило. Ні, не струмом, – блискавкою, причому в самісіньке серце, у голову й далі. Я їй сказав, що в
Посидівши ще трохи, ми вийшли в тамбур. Там я її поцілував. Та побути вдвох нам не дали. «Веселенька» харківська поетка, тримаючись за стіну, мило й загадково посміхнулася нам. Мабуть, щось запідозрила. Ми глянули одне на одного й посміхнулися їй у відповідь. Коли вона нарешті поповзла кудись далі, ми потонули в поцілунках – теплих, ніжних, палких і таких бажаних.
Потім ми повернулись у вагон. Нам було зрозуміло, що всім усе ясно, ну, майже всім. Пізніше, десь за місяць, коли ми спілкувалися з моїм «російським» другом Дімоном в Інтернеті – він знов раптом помандрував електричками в Росію, – я написав йому, що щасливий із тією, яку вперше поцілував у потязі Ужгород – Харків.
Потяг прибув до Харкова майже опівночі. Я провів її на автобус. Вона сиділа за вікном, а я стояв і дивився на неї, аж доки автобус не рушив. Тієї миті мені хотілося, щоб він не їхав узагалі. Я дивився й знову подумав, що Марія якась не така, як усі, вона якась божевільна, а ще неймовірно сексуальна. Мені здавалося, що я знаю її вже дуже-дуже давно. Отак я закохався.
Я чув про кохання з першого погляду, але не знав, що це трапиться зі мною. Це справді було кохання з першого погляду. Справжнісіньке.
Ця ніч для мене була якоюсь новою, незвичною й солодкою. Я довго не міг заснути. Думав про неї. Згадував наші цілунки, її губи, її запах, її подих, її очі. Я пестив і обіймав її подумки, її, мою золотаву дівчинку. Заплющував очі, а заснути не міг. Мені здавалось, що вона десь тут, поруч. Такого зі мною ніколи не було. Я навіть розгубився. Таке в мене було вперше, і я не знав, що з цим робити. Я лиш посміхався.
У вікно кімнати зазирав місяць, великий і круглий, як млинець, а теплий, як моє серце. Здавалося, він так само посміхається. «Може, теж закохався», – подумав я. Місяць трохи мене заспокоїв, і я згадав про свою «валізу» – так я інколи жартома називав ту дівчину, з якою зустрічався. «Завтра неодмінно з нею поговорю», – вирішив я.
3
Ранок наступного дня виявився незвичним. Я був якийсь не такий. У мене все падало з рук. Я робив усе невлад. Словом, не знав, куди поставити ногу. Та як не дивно, усе це мене не кумарило. У моїй душі жила весна, справжня тепла весна з променистим сонцем, молоденькими бруньками, талою водою, першими квітами, веселим співом пташок. Отак, тиняючись сюди-туди, мов неприкаяний, я й не помітив, як пролетіло півдня. Півдня пролетіло, а я не зробив нічого путнього. «Може, есемеснути Марії?» – подумав я й одразу ж відправив: «Зустрінемося сьогодні?» – «Давай». – «Під холодильником. О сьомій». – «Добре».
Не подумайте, що ми домовились зустрітися під холодильником у мене чи в неї на кухні. Просто в Харкові є пам’ятник, тобто був, – монумент на честь проголошення радянської влади в Україні на майдані Конституції. На постаменті гордо стояли п’ятеро революціонерів, делегатів якогось з’їзду. Харків’яни називали цей пам’ятник по-різному: хто – «П’ятеро з ломбарду несуть холодильник», хто просто – «П’ятеро з ломбарду», а дехто – «Троє з ломбарду», бо спереду тих чуваків було якраз троє. Чому саме «з ломбарду» й чому «холодильник»? Через специфіку композиції й через розташований поряд ломбард, одразу за пам’ятником. Кажуть, що ця назва прижилась іще й за аналогією: у 1948 році в Харкові проходив якийсь процес, що наробив багато шуму, під назвою «Шестеро з ломбарду». Але зараз не про це.