Матильда

Даль Роальд

— Та що ти городиш! — заволав містер Вормвуд. — Я тобі не унітаз! Мені не треба дезінфекції!

— Хоч я його й використовую розведеним, — вела далі мати, — та чимало волосся в мене все одно випадає, тож Бог його знає, що з тобою буде. Я взагалі дивуюся, що волосся тобі й досі не повилазило.

— Що робити? — заскиглив батько. — Кажи мерщій, що робити, поки не почало вилазити!

Матильда порадила:

— Тату, я б на твоєму місці добре помила голову водою з милом. Та скоренько.

— І тоді повернеться мій колір волосся? — стурбовано запитав батько.

— Авжеж, ні, дурню, — заперечила мати.

— То що ж мені робити? Я ж не можу

вічно ходити в такому вигляді?

— Доведеться пофарбувати на чорне, — відповіла мати. — Але спочатку помий голову, бо не буде що фарбувати.

— Що ж! — вигукнув батько, починаючи діяти. — Негайно домовся зі своїм перукарем, щоб він мене пофарбував! Скажи, що це терміново! Нехай викинуть когось із черги! Я йду нагору мити голову!

З цими словами він вибіг з їдальні, а місіс Вормвуд важко зітхнула й пішла до телефону дзвонити в косметичний салон.

— Часом він робить справжнісінькі дурниці, правда, мамусю? — сказала Матильда.

Мати відповіла, набираючи номер:

— На жаль, чоловіки не завжди такі розумні, як їм здається. Зрозумієш це, як трохи підростеш, моя дівчинко.

Матильда трохи пізно почала ходити до школи. Інших дітей уже з п’яти років, а то й раніше записували до початкової школи, але Матильдині батьки, не дуже переймаючись освітою рідної дочки, забули заздалегідь про все домовитися. Їй було вже п’ять з половиною років, коли вона вперше пішла до школи.

Сільська школа для наймолодших дітей була розташована в похмурій цегляній будівлі з вивіскою «Початкова школа Кранчем Голл». Там навчалося біля двохсот п’ятдесяти учнів віком від п’яти до майже дванадцяти років. Директоркою школи, начальницею і головнокомандувачем цього закладу була дебела жінка середніх років на прізвище пані Транчбул.

Природно, що Матильду записали в перший клас, у якому було вісімнадцятеро інших хлопчиків та дівчаток приблизно її віку. Їхній учительці, котру звали міс Гані, було років двадцять три чи двадцять чотири, не більше. Вона мала привабливо бліде овальне лице мадонни, блакитні очі та світло-каштанове волосся. Була така худенька й тендітна, що здавалося, ніби варто їй упасти, й вона розіб’ється на тисячі друзочок, як статуетка з порцеляни.

Міс Дженіфер Гані була делікатна й тиха, вона ніколи не кричала й зрідка всміхалася, однак, поза сумнівом, мала рідкісний хист — її обожнювали всі діти, якими вона опікувалася. Здавалося, вона чудово розуміє, яким збентеженням і страхом часто буває охоплена мала дитина, коли її вперше в житті приводять у клас і велять слухатися вчителя. Якесь дивовижне, майже відчутне на дотик тепло випромінювалося з обличчя міс Гані, коли вона розмовляла в класі з розгубленим і зніяковілим новачком.

А ось пані Транчбул, директорка, була геть інакша. Втілення жаху в чистому вигляді, люте деспотичне чудовисько, що до смерті лякало і учнів, і вчителів. Навіть звіддаля можна було помітити навколо неї ауру жорстокості, а зблизька відчувався небезпечний жар, який вона випромінювала, мов розігрітий до червоного металевий прут. Коли вона марширувала — а пані Транчбул ніколи не ходила, вона завжди марширувала, наче солдат, ступаючи величезними кроками й розмахуючи

руками — коли вона марширувала коридором, було чути її фиркання, а якщо їй на дорозі траплялася групка дітей, то вона розтинала її, мов танк — дітлахи тільки розліталися. Слава Богу, ми не часто зустрічаємо схожих на неї людей, хоч вони таки існують, і в своєму житті ми всі хоч раз та наткнемося на таких. Якщо це станеться, поводьтеся так, ніби ви нарвалися десь у чагарнику на розлюченого носорога — дряпайтесь на найближче дерево й сидіть там, поки той не піде. Цю жінку, з усіма її ексцентричними витівками та зовнішністю, майже неможливо описати, але я зроблю таку спробу трохи згодом. Залишімо її на якийсь час і повернімося до Матильди та її першого уроку в класі міс Гані.

Після звичної переклички дітей за прізвищами міс Гані роздала всім учням новесенькі підручники.

— Ви всі, сподіваюся, принесли з собою олівці, — сказала вона.

— Так, міс Гані, — відповіли учні хором.

— Добре. Сьогодні починається ваш найперший шкільний день. Попереду — одинадцять довгих років навчання. Причому шість із них ви проведете тут, у школі «Кранчем Голл», директоркою якої, як ви знаєте, є пані Транчбул. Я розкажу вам дещо про пані Транчбул, це буде корисно послухати. Вона вимагає дотримуватися в школі суворої дисципліни, і я вам раджу якомога чемніше поводитися в її присутності. Ніколи з нею не сперечайтеся. Ніколи їй не грубіяньте. Завжди виконуйте все, що вона скаже. Якщо ви не знайдете з нею спільної мови, то вона розітре вас на порошок, наче морквинку в кухонному міксері. Тобі, Лавандо, тоді так весело не буде. Перестань усміхатися. Запам’ятайте, що пані Транчбул дуже суворо ставиться до порушників шкільного порядку. Ви це зрозуміли?

— Так, міс Гані, — процвірінькало вісімнадцять тоненьких голосочків.

— А я, — вела далі міс Гані, — допоможу вам, поки ви в моєму класі, якомога більше всього навчитися. І потім вам буде значно легше. Скажімо, я сподіваюся, що до кінця цього тижня ви всі вивчите назубок, скільки буде двічі по два, тричі по два і так далі. А за рік, я сподіваюся, ви знатимете всю таблицю множення від двох до дванадцяти. Це вам надзвичайно допоможе. А чи хтось із вас уже знає, як множити цифри на два?

Матильда підняла руку. Вона була єдина. Міс Гані уважно глянула на крихітну темноволосу дівчинку з круглим серйозним лицем, що сиділа в другому ряду.

— Прекрасно, — сказала вона. — Прошу встати й перелічити, скільки зможеш.

Матильда встала й почала множити на два. Коли дійшла до того, що дванадцять разів по два буде двадцять чотири, то не зупинилася. Торохкотіла й далі, що тринадцять разів по два — це двадцять шість, чотирнадцять разів по два — двадцять вісім, п’ятнадцять разів по два — тридцять, шістнадцять разів...

— Стій! — урвала її міс Гані, що трохи приголомшено слухала цей бездоганний переказ таблиці множення. — І доки ти так можеш множити?

— Доки? — перепитала Матильда. — Я й сама не знаю, міс Гані. Мабуть, довго.

Міс Гані якийсь час перетравлювала ці дивовижні слова.

— Тобто, — нарешті сказала вона, — ти можеш сказати, скільки буде двадцять вісім разів по два?

— Так, міс Гані.

— І скільки ж?

— П’ятдесят шість, міс Гані.

— А якщо взяти набагато складніше, наприклад, чотириста вісімдесят сім разів по два? Зумієш помножити?