Матильда
Шрифт:
— Мабуть, можу прочитати майже все, міс Гані, — відповіла Матильда, — та, на жаль, не завжди все розумію.
Міс Гані встала й швидко вийшла з класу, але за тридцять секунд повернулася з товстелезною книжкою. Розкрила її навмання й поклала на Матильдину парту.
— Це книжка гумористичних віршиків, — пояснила вона. — Спробуй прочитати нам уголос.
Легко, без пауз і в доброму темпі, Матильда прочитала:
Обідав гурман у містечку Кру,
Знайшов
А кельнер на те:
«Ну чого кричите?
Втече бідна мишка в нору.
Декого з дітей розсмішили ці кумедні рими й вони зареготали. Міс Гані запитала:
— Матильдо, а ти знаєш, хто такий гурман?
— Той, хто ласий до вишуканої їжі, — відповіла Матильда.
— Правильно, — підтвердила міс Гані. — А чи не знаєш ти часом, як називаються такі віршики?
— Вони називаються лімерики, — пояснила Матильда. — Цей був симпатичний. Такий смішний.
— Він досить відомий, — сказала міс Гані, забираючи книжку й повертаючись до свого стола. — Дуже важко написати дотепний лімерик, — додала вона. — Вони начебто простенькі, але насправді зовсім не такі.
— Я знаю, — погодилася Матильда. — Я кілька разів пробувала, але в мене нічого доброго не виходило.
— Ти пробувала писати лімерики? Справді? — ще більше здивувалася міс Гані. — Матильдо, я дуже хотіла б почути якийсь лімерик, що ти написала. Чи можеш для нас щось пригадати?
— Та, власне, — завагалася Матильда, — я намагалася скласти один про вас, міс Гані, поки ми тут сиділи.
— Про мене?! — вигукнула міс Гані. — То ми обов’язково повинні його почути!
— Міс Гані, мені не хотілося б його декламувати.
— Будь ласка, прочитай нам, — попросила міс Гані. — Я обіцяю, що не ображуся.
— Боюся, що образитесь, міс Гані, бо я задля рими використала ваше ім’я, тому й не хочу декламувати.
— А як ти знаєш моє ім’я? — здивувалася міс Гані.
— Перед тим, як ми зайшли, я чула, як інша вчителька до вас зверталася, — пояснила Матильда. — Вона назвала вас Дженні.
— Я обов’язково мушу почути цей лімерик, — наполягала міс Гані, сяйнувши усмішкою, що бувало дуже зрідка. — Встань і продекламуй.
Матильда неохоче встала й дуже повільно й боязко продекламувала свій лімерик:
Ми всі задаємо щоденні
питання про вчительку Дженні:
«Чому це у неї лице, мов у феї,
казкове?» Дива незбагненні!
Бліде привабливе обличчя
— Що ж, Матильдо, дякую, — сказала вона не приховуючи усмішки. — Хоч це й неправда, але лімерик дуже добрий. Господи, треба його запам’ятати.
З третьої парти донісся Лавандин голос:
— Гарно. Мені сподобалося.
— І це все правда, — додав хлопчина на ім’я Руперт.
— Звичайно, правда, — погодився Найджел.
І ось уже увесь клас почав пройматися теплом до міс Гані, хоч досі вона майже ні на кого, крім Матильди, ще не звертала уваги.
— А хто тебе, Матильдо, навчив читати? — поцікавилася міс Гані.
— Та я сама навчилася, міс Гані.
— А ти вже читала сама якісь книжки — я маю на увазі дитячі книжки?
— Я прочитала ті книжки, що є в громадській бібліотеці на центральній вулиці, міс Гані.
— Вони тобі сподобалися?
— Деякі дуже, — зізналася Матильда, — а інші були, на мою думку, доволі нудні.
— Назви якусь, що тобі сподобалася.
— «Лев, чаклунка й шафа», — відповіла Матильда. — Мені здається, що пан К.С. Льюїс — дуже добрий письменник. Але в нього є один недолік. У його книжках немає смішних сцен.
— Твоя правда, — погодилася міс Гані.
— І в пана Толкієна небагато смішного, — додала Матильда.
— А ти гадаєш, що в усіх дитячих книжках повинні бути смішні сцени? — запитала міс Гані.
— Так, — підтвердила Матильда. — Діти не такі серйозні, як дорослі, і люблять сміятися.
Міс Гані була приголомшена мудрістю цієї крихітної дівчинки. Вона запитала:
— А що ж ти робитимеш тепер, коли прочитала всі дитячі книжки?
— А я читаю інші книги, — відповіла Матильда. — Беру їх у бібліотеці. Пані Фелпс дуже добре до мене ставиться. Допомагає мені вибирати.
Міс Гані нахилилася всім тілом над столом і зачудовано дивилася на цю дитину. Вона вже геть забула про існування інших учнів.
— Які ж це інші книги? — тихенько поцікавилася вона.
— Я дуже люблю Чарльза Дікенса, — сказала Матильда. — Його герої такі смішні. Особливо містер Піквік.
Тієї миті в коридорі задзеленчав дзвоник, сповіщаючи про кінець уроку.
На перерві міс Гані відразу вийшла з класу й подалася прямісінько в кабінет директорки. Вона відчувала шалене збудження. Щойно вона зустріла маленьку дівчинку, котра володіла, так їй принаймні здавалося, геніальними розумовими здібностями. Було дуже мало часу, щоб добре з’ясувати рівень геніальності цієї дитини, але й цього міс Гані цілком вистачило, щоб усвідомити необхідність негайних дій. Було б безглуздо, щоб така дитина ниділа в першому класі.