Матильда
Шрифт:
Саме тому Матильді легко було приятелювати з іншими дітьми. Усім учням з її класу вона подобалася. Вони, звичайно, знали, що вона «кмітлива», бо ж чули, як її розпитувала міс Гані на першому уроці. І ще вони знали, що на уроках їй дозволяється сидіти тихенько з якоюсь книжкою, не звертаючи уваги на вчительку. Та в цьому віці діти не дуже дошукуються причин. Їм цілком вистачає власного клопоту, вони не дуже переймаються тим, що роблять інші й чому.
Серед нових Матильдиних подруг була дівчинка Лаванда. З першого ж дня в школі вони почали на коротких ранкових та годинних обідніх перервах ходити скрізь удвох. Лаванда була дрібненька як на
Не встиг іще минути перший тиждень навчального року, як до новачків почали просочуватися страхітливі плітки про директорку пані Транчбул. Коли на третій день навчання Матильда на перерві стояла з Лавандою в куточку шкільного майданчика, до них підійшла кремезна десятилітня дівчина з фурункулом на носі. Звали її Гортензія.
— Що, нова босота? — звернулася вона, дивлячись на них з висоти свого зросту. Вона ласувала картопляними хрустиками, виймаючи їх цілими жменями з величезного пакета.
— Ласкаво просимо в нашу тюрягу, — додала дівчина, прискаючи навсібіч шматочками хрустиків, що сипалися з її рота, наче сніжинки.
Дві крихітки сторожко мовчали, дивлячись на цю велетку.
— Ви вже познайомилися з Транчбулкою? — поцікавилася Гортензія.
— Бачили її під час спільної молитви, — відповіла Лаванда, — але ближче не знайомилися.
— То вас ще чекає ця радість, — повідомила Гортензія. — Вона ненавидить малих дітей. Тому терпіти не може першокласників. Вона вважає, що це гусінь, яка ще не вилупилася з личинки.
Гортензія знову запхнула в рот жменю хрустиків, а як заговорила, то навсібіч укотре вже розлетілися крихти.
— Якщо виживете тут у перший рік, то, мабуть, і далі продержитесь. Але багато хто не виживає. Їх виносять звідси на ношах. Я це часто бачила й чула їхні крики.
Гортензія зробила паузу, щоб насолодитися ефектом, справленим її словами на двох дівчаток. Ефект був незначний. Вони стояли незворушні. Тому здоровуля вирішила почастувати їх ще однією порцією інформації.
— Ви вже знаєте, що в квартирі Транчбулки є шафа для порушників дисципліни, яка називається «карцер»? Ви чули про карцер?
Матильда з Лавандою тільки головами заметляли, й далі не зводячи очей зі здоровулі. Вони були такі маленькі, що звикли з недовірою ставитися до будь-яких більших за них істот, особливо до дівчат-старшокласниць.
— Карцер, — вела далі Гортензія, — це височенна й страшенно вузька шафа. Площа її дна — всього двадцять п’ять квадратних сантиметрів, тому там геть не можна сидіти, навіть навпочіпки. Треба стояти. А три її стінки зроблені з цементу, з якого скрізь стирчать друзки розбитого скла, тож до них не притулишся. Якщо вас там замикають, то доводиться увесь час стояти струнко. Це жах.
— А хіба не можна притулитися до дверцят? — запитала Матильда.
— Не мели дурниць, — заперечила Гортензія. — З дверцят стирчать тисячі гострющих цвяшків. Їх забивала, мабуть, сама Транчбулка.
— А ти там бувала? — поцікавилася Лаванда.
— У першому класу я там побувала шість разів, — відповіла Гортензія. — Двічі цілісінький день, а інші рази по дві години. Але й двох годин цілком вистачає. Там суцільна темрява,
— А за що тебе туди запхали? — спитала Матильда. — Що ти зробила?
— Першого разу, — пояснила Гортензія, — я вилила півсклянки світлої патоки на той стілець, де мала сидіти під час молитви Транчбулка. Вийшло чудово. Коли вона сіла, то так голосно чвакнуло, ніби гіпопотам став лапою в багнюку на березі річки Лімпопо. Хоч ви ще малі й дурні, і не читали «Такі собі казки» Кіплінга.
— Я читала, — мовила Матильда.
— Брехунка, — добродушно сказала Гортензія. — Ти взагалі ще читати не вмієш. Але то таке. Отож коли Транчбулка всілася на світлу патоку, чвакання було шикарне. А коли вона підскочила з місця, то стілець приклеївся ззаду до її паскудних зелених бриджів і кілька секунд висів, аж поки відлипла патока. Тоді Транчбулка помацала бриджі ззаду руками, й обидві її долоні покрилися тією гидотою. Чули б ви, як вона ревіла.
— А як вона дізналася, що це твоя робота? — здивувалася Лаванда.
— На мене наябедничав малий курдупель Оллі Боґвісл, — пояснила Гортензія. — Я вибила йому передні зуби.
— І Транчбулка запхнула тебе на цілий день у «карцер»? — зойкнула Матильда.
— На цілий-цілісінький, — підтвердила Гортензія. — Коли вона мене звідти випустила, то в мене голова йшла обертом. Я щось бурмотіла, як ідіотка.
— А за що ти ще опинялася в карцері? — запитала Лаванда.
— Ой, та я вже всього й не пам’ятаю, — відповіла Гортензія. Вона це сказала з виглядом старого вояка, котрий побував у стількох битвах, що хоробрість для нього стала чимось звичайним.
— Це було так давно, — додала старшокласниця, запихаючи в рота хрустики. — Ага, одне пригадала. Ось як воно було. Я вибрала час, коли Транчбулка проводила урок у шостому класі, підняла руку й відпросилася в туалет. Але замість того, щоб іти туди, я нишком прокралася в її кабінет. Швиденько там понишпорила й знайшла шухляду, де в неї лежали тренувальні штани.
— Далі, — приголомшено сказала Матильда. — Що було далі?
— Перед цим, розумієте, я замовила поштою дуже міцний порошок-сверблячку, — сказала Гортензія. — Він коштував 50 пенсів за пакетик і називався «Свербиспин». На етикетці було написано, що цей порошок виготовлено з перемелених зубів смертоносних гадюк і що він гарантує появу на шкірі рубців завбільшки як горіх. То я й понасипала цієї штуки у всі штани в шухляді, а потім знову гарно їх поскладала.
Гортензія зробила паузу, щоб запхати в рота ще хрустиків.
— І що, подіяло? — спитала Лаванда.
— Ну, — кивнула Гортензія. — Минуло кілька днів, і під час молитви Транчбулка раптом почала чухатися знизу як божевільна. «Ага», подумала тоді я. «Ось воно. Вона перевдяглася на тренування». Так чудово було там сидіти, на все це дивитися й знати, що, крім мене, в цілісінькій школі ніхто не здогадується, що діється в директорських штанях. І я, до того ж, почувалася в цілковитій безпеці. Я знала, що мене ніхто не впіймає. Вона почала чухатися ще лютіше. Не могла перестати. Думала, мабуть, що до неї туди залетів осиний рій. А тоді, просто під час «Отче наш», зірвалася з місця й вилетіла з приміщення, тримаючись за заднє місце.