Майстри часу

Кочерга Иван Антонович

Ю р к е в и ч. Як воскрешати? Що ти брешеш, Таратуто?

У с а ч и х а (в щирому захопленнi). I збреше ж, куродав окаянний!

Т а р а т у т а. А ти думав, звiдки в мене ця курка? Пiд колеса потрапила, сердешна.

Ю р к е в и ч. Як пiд колеса?! Та вона ж жива!

Т а р а т у т а (не кваплячись, дiстає з кишенi пляшку i металеву чарочку). А ось тут i починається воскресєнiє iз мертвих та iншi чудеса. (Наливає в чарочку). Войдiтє. (П'є). Добрий коньяк, французький. Влив їй в горло оцього самого коньячку, - скочила, як перемита. (Наливає).

Випий i ти, братику, - коли вже курка п'є i жива буває, то тобi й бог велiв.

У с а ч и х а. I все бреше, сукин син. Вимiняв де-небудь на гас, щоб його жаба забодала!

Ю р к е в и ч (п'є). I час тебе не бере, Таратуто.

Усачиха мимоволi ковтає, дивлячись, як Юркевич п'є.

Т а р а т у т а. Час? Це ви, образованi, вигадали час, а я на нього давно плюнув. За мною нiякий час не вженеться. В мене один рахунок - завжди сьогоднi.

Ю р к е в ич. Мудрець ти, Таратуто, сам собi цiни не знаєш.

Т а р а т у т а. Ну, прощавайте поки - не сумуй, Олю, - i мальчонку твого пiдправимо. (Дає їй пляшку). На ось, дай йому ковтнути чарочку - миттю серце запрацює. Напевно.

О л я (крiзь сльози). Йому камфори треба, Таратуто, - а де її взяти... Ось сиджу, чекаю на Андрiя Трохимовича - i додому йти боюся.

Ю р к е в и ч. А в Червоному Хрестi питали?

О л я. Скрiзь була - нiде немає.

Т а р а т у т а. Стривай! То я ж знаю!

О л я. Та невже? Ради бога, Таратуто, - врятуй, на тебе одна надiя!

Т а р а т у т а. Поїхав! Є в мене один чолов'яга. Коли вже в нього немає - то, значить, нiде. Потерпи, Олю, - я вмить. (Виходить).

У с а ч и х а. Стривай, Таратуто! Коли ще де-небудь курку задавиш... (Бiжить за ним).

III

Юркевич пiдводиться i йде до дверей. Входить граф Лундишев. Вiн постарiв, зiгнувся, обшарпаний, ходить через силу, спираючись на паличку. Юркевич одвертається i хоче вийти.

Л у н д и ш е в (зупиняє його). Мсьє Юркевич!

Ю р к е в и ч (обертається). Чого вам вiд мене треба?

Л у н д и ш е в (з образою). Тiкаєте? Боїтесь, мабуть, що просити у вас буду... ех!

Ю р к е в и ч. Невже ви самi не розумiєте... Забули...

Л у н д и ш е в (в свою чергу розсердившись). Не вам би це казати, молодий чоловiче! Ви самi, мабуть, забули, як двiчi накидалися на мене й душили за горло. В мене й досi шия болить.

Ю р к е в и ч. Ну, тим бiльше. Немає, значить, про що й балакати.

Л у н д и ш е в. Якщо я проговорився тодi, що знаю вашу дружину, то це була просто необережнiсть. А що зi мною зробили подiбнi до вашої дружини комiсари! Не знаєте? Все забрали - грошi, будинки, речi, золото, срiбло - все. Ось тiльки цей перстень залишився - хочу на хлiб та на масло вимiняти. Ех!

Ю р к е в и ч (дивиться на перстень). Ого! Iзумруд.

Та ще який

великий!

Л у н д и ш е в. . Ще б пак, вiсiм каратiв. Фамiльний. Ще вiд дiда лишився. Колись графиня Селецька трохи не навколiшках благала, щоб продав, - давала чотири тисячi, потiм п'ять - не вiддав. Навiть посварилися через це.

Ю р к е в и ч. То це ж цiлий скарб! Капiтал! (Милується каменем). Ви можете два роки жити на цей камiнь.

Л у н д и ш е в (прикро). Ви думаєте? Знаєте, скiльки за нього дають мiсцевi йолопи? Двадцять тисяч. А паршива курка на базарi коштує двадцять п'ять.

Ю р к е в и ч (усмiхається).

Л у н д и ш е в. Усмiхаєтесь! Я знаю, чого ви смiєтесь.

Ю р к е в ич. Та що ви... це просто так - згадав.

Л у н д и ш е в. Згадали, як я колись двадцять тисяч за паризьку курочку давав. Золотом. А тепер i звичайної не маю... Тижнями сиджу без обiду. (Сiдає на лавку бiля Олi).

О л я (пiзнає Лундишева). Добридень, Валерiане Сергiйовичу. Пробачте, я вас не пiзнала.

Л у н д и ш е в. А? Хто? А, це ти... Оля. (Сухо). Добридень. Так, батеньку, дожили. А де ваша дружина?

Ю р к е в и ч. Та ось мусить приїхати сьогоднi. Чекаю. Вибачте. (Пiднiмає шапку i виходить).

Л у н д и ш е в (мимрить про себе). Двадцять тисяч курка... Тьфу!

О л я. Давно вас не бачила, Валерiане Сергiйовичу. Як ваше здоров'ячко?

Л у н д и ш е в. А це вже ти в свого чоловiка спитай - бiльшовика. I подiбних йому комiсарiв.

О л я. Та господь з вами, графе, який же Андрiй Трохимович комiсар?

Л у н д и ш е в (стукає паличкою). А хто ж? А хто? Забула, як ще тисяча дев'ятсот дванадцятого року в тюрмi сидiв? З тисяча дев'ятсот п'ятого року забастовщик. Це ж у них заслуга, чин, вродi як вислуга лiт. Зате - тепер начальство. Комiсар! Пф...

О л я. Та нiяке вiн не начальство. Як був машинiстом, так i залишився. Самi голодуємо.

Л у н д и ш е в (не слухаючи). Комiсар! Бiльшовик! I слова-то якi повидумували: Пар-ком, Ком-бєд. Со-бес, Че-ка. Опродкомгуб. Тьфу! Грабилiвка, розбiйники, бандити. Землю забрали, садибу забрали, будинок забрали. Речi, одежу, золото, срiбло. I виїхати не можна. Сиди, подихай з голоду. Два днi не обiдав. Чаю нема з чим випити.

О л я (спiвчутливо). Бiдний Валерiан Сергiйович... (Нiяково). Може, дозволите... В мене є курочка... я буду її сьогоднi варити, то i з вами можу подiлитись...

Л у н д и ш е в (вражений). Ти! Ти пропонуєш менi курку! Ти! Та як в тебе язик повернувся!

О л я (злякано). Та що це ви, Валерiане Сергiйовичу... Адже ж я вiд щирого серця.

Л у н д и ш е в. Умру, подохну, з довгою рукою ка вулицi стану, - а в тебе не вiзьму!

О л я. Та чому ж, Валерiане Сергiйовичу?

Л у н д и ш е в. А ти забула, як в мене було вiсiмнадцять тисяч курей, тiльки племiнних, а звичайних - так нiхто й не лiчив. А коли ти просила в мене сiм рокiв тому одну курку, чи дав я тобi її - кажи - дав?