Імена твої, Україно

Корсак Иван Феодосеевич

димом – задихаючись від кашлю, полишали козаки

один за одним печери і лягали під шаблі яничар у

нерівнім бою.

Турецький султан з більшою частиною загону, що

окопався табором на другому березі Прута, з шатра

на високій кручі особисто керував операцією, і коли

приносили й клали йому до ніг на списові скривавлену

козацьку голову, сам вручав дорогі дари.

– За хоробрість

у битві з шайтанами, – рідко такої

честі удостоювалися його підлеглі.

Під покровом ночі козаки покидають табір і, поділившись

на дві групи, відступають переліском. Вдень

знову, викопавши шаблями шанці, творять важкоприступний

табір. Безперестанні атаки, хвиля за хвилею,

не дають туркам ніякого успіху, і лише у сутінках

табір здобуто.

– На кавалки рубати невірних, – розпорядився

султан. – Стріляти з луків і рушниць.

7272

І сам показав, як це робити, розсікши навпіл шаблею

зв’язаного козака.

***

24 вересня тривожна звістка гуляла спочатку

шелестом поміж польських рядів, лише старшини

втаємничували одне одного – помер після хвороби

поранений гетьман Ходкевич. Ще згодом, як не старалися

приховати смерть, про неї вже відав і рядовий

склад. Козацьке військо звістка лякала менше своєю

невірогідністю, а в султанському оточенні новина

сколихнула хвилю радості і неймовірних та негаданих

ще недавно очікувань.

– Аллах почув наші молитви, – звів вдячний погляд

на небо Осман ІІ. – Це істинне нам знамення,

щоб ми не барилися з перемогою.

Наступного дня почався новий штурм, турецькі

воїни знову окрилені, як на початку, мов і не було цих

тяжких і кривавих тижнів, що знесилили військо. Але

щось не так зрозуміли вони у небесному знаменні, бо

штурм почав захлинатися, українське і польське військо

чіплялося за мізерний клаптик землі, на якийсь

час встановилася хистка рівновага, а далі турки відкотилися,

як згасла хвиля. Султан, який повірив у

знамення, молився три дні, і врешті кидає всі сили у

шостий великий штурм.

– Хай не схолонуть гармати і стріли, і кулі ваші не

обминуть ворогів, – благословляв повелитель останні

резерви.

І справді, такого шаленого гарматного обстрілу

польських та українських позицій не було за всю кампанію,

жерла гармат червоніли від перегріву, і ніхто

вже не дбав про запас пороху та ядер. Шеренга за шеренгою

в останній бій ішли турки,

відколи сонце з’явилося

перед горизонтом і до заходу – дев’ять атак…

Та не ті уже сили, і віра не та, не вдавалося навіть

їхнім сотникам і десятникам, що з оголеними шаблями

гнали військо поперед себе, крізь сизий, аж синюватий

дим, додати звитяги. Уже за кілька кроків не

розрізнити свого від чужого, ніхто не рахував загиблих,

ступали по тілах, мов по дровах, лише згодом історики

підрахували, що в тих останніх атаках полягло

турецького війська до двадцяти тисяч, четвертина від

втрат за всю битву під Хотином.

Випогодилося, коли з королевичем Володиславом

і Сагайдачним підписував мирний договір Осман ІІ.

Розійшовся гарматний дим, у безхмарному, вмитому

небі з сумовитим прощальним криком пролітали на

південь ключі диких гусей – слава Аллаху, – думав

султан, скінчився цей жах. Нехай з кількаразовою

військовою перевагою йому не вдалося здобути перемогу,

але він живий і повертається додому, до звичного

і розміреного життя. Не знав тільки султан, що

того розміреного, щасливого життя лишилося йому

так небагато – поразки йому не пробачать свої ж,

уже наступного року його чекає погибель під час яничарського

бунту.

***

На довгі місяці світ для гетьмана після повернення

в Україну обмежився і замкнувся здебільшого вікном,

за яким все жило узвичаєним своїм життям. Моросили

нудні осінні дощі, тихо лягали потім лапаті сніжинки

в безвітряні дні, аж прогиналися гілки яблуні,

як збиралося снігу добряча товщ, веселіли дерева

під весну, вигодовуючи в розбухлих бруньках перше

життя, що урочисто готувалося явитися світу. Особливо

цікаво було спостерігати за птаством: поважно

надувалися, сівши на яблуневу гілку, снігурі, що гордовито

роздивлялися навкруги, де все було проти їх

значимості такою мізерією та марнотою, синиці тішилися

з власного дзвінкого і добродушного цінькання.

А з горобців, що витворяли несусвітню веремію та

чубилися без упину і втоми, інколи не міг не розсміятися

– щиро, як давно не доводилося, хіба у дитинстві,

що губилося ген-ген за видноколом далеких літ,

розсміятися без озирки, на повні груди, аж доки той

сміх не гасив після необачного поруху раптовий біль.

Сагайдачний змирився з думкою, що він небавом