Імена твої, Україно

Корсак Иван Феодосеевич

піде, а світ і далі собі зеленітиме та цвірінькатиме.

Цікаво тільки, що залишиться по-ньому, чи згадають

коли і якою буде та згадка? Він то добре знав, що був

не цукеркою. Недарма складав булаву не раз. То ж

не погрішено істиною у записах Петриці: «Чернь козацька

обирала його часто ватажком заради воєнної

доблесті, а скидала через строгість».

М’який і делікатний поза військовими справами,

навіть жінка

Анастасія, сварлива і свавільна, як

7474

розійдеться, могла чоловіка побити, зовсім іншим

був у державних справах. Борони Боже, хто в поході

до чарки прикладеться, то не позаздрити, навіть як

оселедця хто поголить, ознаку лицарської козацької

приналежності, добрячих канчуків смакуватиме, а то

й зовсім із козацтва поженуть – бувало, кидалися з

кручі від такої ганьби і безчестя. Що й говорити про

більші провини: троє козаків пограбували церкву і,

звісно, були одразу спіймані.

– Спалити живцем! – без вагань і докорів сумління

виніс гетьман неоскаржуваний присуд.

Звичайно, військовий похід – не святкова прогулянка,

у поході вбивають, беруть у полон, завойоване

майно вже не майно, а трофеї. Ян Собеський напише

про похід на Москву Сагайдачного: «…вогнем і мечем

спустошив … неприятельські землі, розніс страх свого

імені по всій Московії. Неприятель, що стогнав під

його ударами, бачив, як переходили до його рук золоті

посудини і дорогоцінні багатства, як полонені різного

віку і статі йшли за його колісницею». Ян Собеський

нічого не прикрашав, як і не кривив душею курський

літописець, що оповідав про ставлення до мирного населення.

Коли, повертаючись, грізний гетьман «мимо

град Куреск шествова, тогда к гражданам … присылал

от себя дву человека: обявляя, аки он града Курска,

уезду и в нем живущим воинству своему заповедовал

ни единого зла сотворяти».

Учасник Хотинської битви Яків Собеський, батько

польського короля Яна ІІІ Собеського, про українського

гетьмана полишить такі рядки: «Цей Петро

Конашевич, муж рідкісної мудрості і зрілого судження

в справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча

за походженням, способом життя і звичками був простою

людиною, незважаючи на це в очах пізнішого

потомства він гідний стати в ряд із найзнаменитішими

людьми свого часу…»

…Голуб сів на підвіконня, пройшовся уздовж поважно

і, кумедно перехиливши голову, зазирнув з наївною

цікавістю в кімнату, двічі лунко стукнувши в шибу.

«Якщо то смерть по мене прийшла, то зовсім вона

не страшна – подумки подивувався Сагайдачний,

– навіть… красива».

Останні півроку, після повернення з Хотина, гетьман

більшість часу змушений коротати в ліжку. Рана

від отруйної стріли ніяк не загоювалася, навпаки, непомітно,

якось по-злодійському навіть більшала, ані

вдень, ані вночі не стихав біль – виказати його соромився,

коли хтось заходив у покій, мимовільний

стогін вирватися міг лише на самоті. І то було єдиною

розкішшю, яку міг собі дозволити.

Голуб на підвіконні ще раз гонорово пройшовся, а

тоді затуркотів, сп’янілий від лункого і дзвінкого весняного

повітря.

– Я знаю багато мов, шкода, що не вивчив твоєї,

– озвався до голуба Сагайдачний і взяв у здорову

руку дзвіночка. На порозі постав із запитальним поглядом

джура.

– Бери, козаче, перо, каламар, тут голуб нагадав

мені одну річ, треба написати.

А як вмостився джура біля хворого, гетьман почав

повільно, мов спудею-початківцю, надиктовувати:

– Я, гетьман Петро Сагайдачний, при повній

пам’яті й усвідомлюючи свій стан, заповідаю своє

майно…

Плечі в молодого джури пересмикнулися, мов

льодинку йому хто за комір укинув, джура зрозумів,

який документ йому випадає писати.

– Заповідаю своє майно Київській братській школі…

Львівській братській школі… монастирям… – повільно

диктував гетьман, боковим зором дивлячись

на рядки, що зблискували ще не висохлим чорнилом.

– Стривай, стривай, а чого це ти помилки робиш, любий

мій грамотію?

Джура здригнувся від несподіванки, перечитав,

беззвучно ворушачи губами, і густо почервонів – бо

ж справді трапилася помилка.

– Ваша ясновельможносте, стільки літ спливло, а

граматика вами ще не забута, – чи то виправдовувався,

чи незграбно хотів підлеститися молодик.

– Кашею березовою тебе не перегодували, козаче,

– посміхнувся, пересилюючи біль. – А якщо

без жартів, то у нас, в Острозькій академії, навчали

без фальші. Грецької нас учив Никифір Парасхев,

який перед цим десять літ викладав у Падуанському

університеті Італії. Незбагненна глибина освіченості