Імена твої, Україно
Шрифт:
Тепер ось іде Трубецькой на нові переговори…
А щоб легше було з нами «розмовляти», цар дав князю
військо, за різними даними розвідки, від ста до
ста п’ятдесяти тисяч.
– Бачимо вже нову дипломатію, у Срібному тільки
ворон кряче над непохованим нашим людом, –
знову загули старшини.
– Панове, до діла, – тепер уже обірвав гетьман
старшин, не дав розбурхати пристрасті. – Завтрашній
день – 29 серпня 1659
України. Завтра – свято Петра і Павла, але не зможемо
сісти за святковий стіл, і не ложку візьмемо в
руки, а шаблю й мушкета. Проситимемо ж у святих
апостолів помочі розумом, силою і звитягою. Давай
8686
те, панове, висловимося, які полки виступатимуть з
досвіта, як, коли і куди ітимуть.
Генеральна рада, що нерідко тривала по багато годин
(кожен полковник, навіть хрипнучи, відстоював власну
правду і власне бачення, а всю раду огортав дим від козацьких
люльок, густіший від осінніх туманів грибної
пори), цього разу пройшла злагоджено і швидко.
– Толково придумано, гетьмане, – докинув хтось
із полковників на звернення.
– Згоден, панове, – похилив голову Виговський.
– Смію лише нагадати: перемогу дадуть бездоганна
чіткість і послух.
Ніхто не перечив, бо знали, що завше врівноважений
гетьман не потерпить найменшого нехлюйства
чи відхилення від наказу. У своїй принциповості
Виговський ітиме до кінця, не зважить і на власні
гетьманські клейноди. Коли восени 1657 року московські
бояри збаламутили козаків, Іван Виговський
скликав у Корсуні Генеральну раду і привселюдно
зрікся булави. Та як охололи гарячі козацькі голови
і зрозуміли шахрайство й обман московитів, то перепросили
Івана Остаповича і повернули йому всі
гетьманські клейноди.
…На місце бою під Конотопом, у район Соснівки,
полки Івана Виговського прибули з маршу й одразу
ж, навіть хвилини не перепочивши, атакували
головні сили. Козаки билися затято, але й російські
війська боронилися вперто – впертості їм додавала
поразка 24 червня московських ратників під Шаповалівкою,
поразка, яка навіяла підсвідомий жах та
посилила інстинкт самопорятунку. Ламалися шаблі,
падали люди, крики, стогін, кінське іржання творили
страшну мелодію битви. Гетьман майже весь час був
у перших рядах, попри обурення вірної охорони, як
раптом кінь під ним навіть не спіткнувся, а на скаку
завалився від удару шматка ядра – Виговський перелетів
через голову свого
– Гетьмане, ви живі? – спішилися до смерті налякані
козаки-охоронці.
– Як бачите, – повільно піднімався Іван Остапович,
кривлячись від немилосердного болю в плечі. –
Я ж вам казав, що куля мене не бере. І гарматні ядра,
самі свідки.
87
– Гетьманові свіжого коня, негайно!
Лобова атака кінноти українського гетьмана розвивалась
успішно, ворога тиснули, видавалось, осьось
він мав бути зломлений, як на подив простих козаків
пролунав твердий наказ Виговського:
– Відступати!
На мить усі немов заціпеніли, нерозуміюче поглядаючи
на старшин, а з віддалених козацьких рядів
пролунало навіть здивоване «Зрада!».
– Відступати негайно! Так треба, – без вагань
відповіли старшини.
Раптовий відступ, схожий швидше на втечу, окрилив
московських ратників, кіннота князя Пожарського,
що якраз підійшла на поміч своїм, з гиком приєдналася
до переслідувачів. Але тут трапилося негадане
для московитів – тільки-но їхня частина переправилася
на другий берег річки, як із засідки на них вдарив
гетьманський резерв разом із кримськими татарами.
– Зруйнувати переправу! – наказує гетьман.
Спантеличеним московитам стало тяжко битися
на два фронти, усвідомлення пастки теж бойового
духу не піднімало.
– Загатити річку! – новий гетьманський наказ.
Важка царська кавалерія місила болото, безладно
смикалася, прагнучи пробитися то в одному напрямку,
то в іншому, падали московити під козацькими
шаблями та шаблями кримчаків, а до гетьмана один
по одному підлітали гінці.
– Військо Бутурліних розбите, братів ми взяли у
полон!
– Князь Ляпунов розбитий і в нас у полоні.
Гарнізон Конотопа, що вистояв неймовірну облогу,
бачив розвиток бою і в слушний момент полки
Гуляницького, керівника оборонців, приєднались до
козаків.
А гінці з добрими новинами все прибували:
– Князь Львов розгромлений і взятий у полон!
– Князь Пожарський в нас у полоні!
…Лише жменьці з велетенського війська, обчислюваного
одними в сто тисяч, іншими в сто п’ятдесят
і навіть в двісті п’ятдесят тисяч ратників, вдалося вирватися