Менсфілд-парк

Остин Джейн

Поволі підіймаючись сходами, вона згадувала учорашній день; саме о цій порі вона повернулася з пасторату і знайшла Едмунда у Східній кімнаті. «Ану, як він буде там і цього разу!» — промайнула в неї мрійлива думка.

— Фанні, — почулося цієї ж миті зовсім поруч. Здригнувшись, вона підвела очі і побачила, що Едмунд стоїть у другому кінці передпокою, через який вона щойно пройшла, на верхній сходинці. Він рушив до неї.

— У тебе дуже втомлений вигляд, Фанні. Ти, мабуть, надто далеко ходила.

— Ні, я взагалі не виходила.

— Тоді ти забагато клопоталася вдома, а це іще гірше. Ти б краще пішла погуляти.

Фанні, з її нелюбов'ю скаржитися, легше було змовчати; і хоч він дивився на неї із звичайною добротою, їй здалося за мить, що він уже

не думає про її вигляд. Він вочевидь був не в гуморі; його засмутило щось інше, до чого вона не мала стосунку. Вони разом піднялися сходами, їхні кімнати були на одному поверсі.

— Я йду від Грантів, — зрештою мовив Едмунд. — Ти, певно, вгадала, для чого я туди ходив, Фанні. — І він подивився на неї так серйозно, що Фанні могла подумати тільки одне, і в неї навіть не стало сили відповісти. — Я хотів домовитися з міс Кроуфорд про перші два танці, — провадив він далі, а Фанні, відчувши, наче знову повертається до життя, і бачачи, що від неї чекають відповіді, навіть спромоглася спитати, чи мав він успіх.

— Так, — відповів він, — два перші танці були мені обіцяні; але (і він гірко посміхнувся) вона каже, що танцюватиме зі мною востаннє в житті. Це вона не серйозно… гадаю. Я сподіваюся, навіть певний, що вона говорила не серйозно, та краще б мені того не чути. Вона каже, що ніколи не танцювала зі священиком — і ніколи цього не робитиме. Щодо мене, я взагалі не хочу ніякого балу саме зараз, коли… тобто я мав на увазі, саме на цьому тижні, в оцей день; адже завтра я їду.

— Мені дуже шкода, — насилу вимовила Фанні, — що тебе все це засмучує. Цей день мав бути таким радісним. Дядечко дуже на це сподівався.

— О, так, так! Він і буде радісним. Усе йтиме так, як належить. Мені просто на якусь мить стало прикро. Не те щоб я насправді вважав цей бал невчасним; яка різниця! Але ж, Фанні, — він спинив її, втримавши за руку, і заговорив тихіше і серйозніше: — Ти розумієш, що все це значить. Ти все бачиш і могла б мені розповісти — може, ще й краще, ніж я тобі, — що мене так засмучує. Я хочу дещо тобі сказати. Ти завжди так гарно слухаєш. Мені було дуже прикро бачити її поведінку сьогодні вранці, я просто не можу заспокоїтись. Я знаю, вдача в неї така ж легка й добра, як у тебе, та, мабуть, колишнє оточення наклало на неї такий відбиток, що в її розмові і в думках, які вона висловлює, часом вчувається щось негарне. Вона хоч і не думає поганого, але погане говорить, говорить наче жартома; і хоч я розумію, що це жарти, мені боляче таке чути.

— Це все виховання, — обережно мовила Фанні.

Едмунд не міг з цим не погодитися.

— Так, оті її дядечко з тітонькою! Вони скалічили прекрасну душу; бо іноді, Фанні, скажу тобі щиро, мені здається, що це не просто манера поводитись; здається, скалічено саму її душу.

Фанні подумала, що він хоче почути її судження, і тому, якусь хвилю поміркувавши, мовила:

— Якщо ти хочеш, щоб я просто тебе вислухала, кузене, я до твоїх послуг; але щось тобі порадити я не можу. Не питай моєї думки. Я не можу про це судити.

— Це лише справедливо, Фанні, що ти відмовляєшся давати мені поради; та не бійся. Про це я ніколи не став би радитися; у таких речах не слід питати чиєїсь поради, її питають дуже рідко — тільки тоді, коли хочуть заручитися підтримкою в боротьбі проти власної совісті. Я ж хотів лише поговорити з тобою.

— Тоді подумай іще про одне. Вибач мою зухвалість, але будь обережним, розмовляючи зі мною. Не кажи нічого такого, про що зможеш пошкодувати згодом. Можливо, настане час…

Вона зашарілася, промовивши ці слова.

— Люба моя Фанні! — вигукнув Едмунд, притискаючи її руку до вуст майже з такою ніжністю, немовби то була рука міс Кроуфорд. — Ти — сама обачливість! Та в цьому зараз немає потреби. Цей час не настане ніколи. Та мить, на яку ти натякаєш, не прийде. Я починаю думати, що це просто неможливо; на це лишається все менше надії; а навіть якби це сталося, не буде нічого такого, про що тобі чи мені було б прикро згадувати, бо я ніколи не став би соромитися своїх вагань, і якщо їх буде подолано,

то лише завдяки тим змінам, що стануться з нею і виглядатимуть ще більш благотворними при згадці про її колишні вади. Ти — єдина людина у світі, кому я можу в цьому зізнатися; але ж ти завжди знала мою думку про неї; ти можеш підтвердити, Фанні, що я ніколи не був засліплений. Скільки разів ми з тобою говорили про її дрібні вади! Тобі не слід боятися, Фанні; я майже відмовився від будь-яких серйозних намірів щодо неї; та нехай хоч що на мене найде — я був би просто несосвітенним бовдуром, якби зміг подумати про твою доброту й співчуття без щирої вдячності.

Він сказав досить, щоб похитнути переконання вісімнадцятирічної дівчини; досить, щоб зробити Фанні щасливішою, ніж вона була останнім часом. І, вмить просяявши, вона відповіла:

— Так, кузене, я певна, що ти на таке не здатний; хоч, напевне, в інших це буває нерідко. Я можу не боятися слухати, що б ти мені не розповів. Можеш бути зі мною відвертим. Кажи все, що хочеш.

Вони були зараз на другому поверсі, і поява служниці перешкодила подальшій розмові. Для Фанні було навіть спокійніше, що бесіда завершилася так вчасно: адже якби вони поговорили ще кілька хвилин, Едмунд, безперечно, не втримався б і розповів їй про всі вади міс Кроуфорд та про свою зневіру. Але вийшло все якнайкраще — і він, прощаючись, дивився на неї з вдячною теплотою, а її сповнювали найніжніші почуття до нього. Вона не відчувала нічого подібного вже багато годин. Відтоді як розвіялася перша радість, викликана запискою містера Кроуфорда до Уїльяма, її душевний стан був цілком протилежним: вона не знаходила ані розради ні в чому довкола, ні надії — у своїй душі. Тепер усе навкруги наче засяяло. Вона знову подумала про щасливу нагоду, яка випала Уїльямові і здавалася зараз іще важливішою, ніж спочатку. А ще цей бальний вечір — яка втіха чекає її попереду! Тепер їй все було в радість; і вона почала одягатися в щасливому збентеженні, з яким і слід чекати балу. Усе йшло чудово; її цілком задовольнив власний вигляд; а коли настав час надягати кольє, виявилося, що їй і тут пощастило: кольє не проходило у петельку хрестика. Фанні чесно збиралася надягти кольє, щоб порадувати Едмунда, але ж воно справді було завелике. Отже, вона надягне Едмундового ланцюжка; і, з щирою втіхою з'єднавши ланцюжка з хрестиком — ці згадки про тих двох, кого вона любила всім серцем, дорогоцінні знаки любові, наче створені одне для одного і в дійсності, і в її уяві, — вона надягла їх на шию і, наче побачивши й відчувши, як багато в них від Уїльяма та Едмунда, тепер без жодних вагань могла надягти й кольє міс Кроуфорд. Вона розуміла, що так буде краще. Міс Кроуфорд має на це право; і якщо цей дарунок вже не надає їй інших, важливіших прав, як свідчення більш істинної доброти, вона може віддати їй належне, і навіть з приємністю для себе. Кольє справді було дуже гарним; і Фанні зрештою вийшла зі своєї кімнати, втішена й задоволена собою та всім довкола.

Її тітонька Бертрам, з такої нагоди наче раптом прокинувшись, згадала про племінницю. Їй спало на думку, що Фанні, одягаючись перед балом, буде рада скористатися допомогою когось вправнішого від звичайної служниці; і вона, коли сама вже була вдягнена, послала до Фанні свою камеристку — звичайно ж, надто пізно, щоб це могло чимось допомогти. Місіс Чепмен саме піднялася нагору, коли міс Прайс вийшла зі своєї кімнати, повністю вдягнена, і вони тільки й могли, що люб'язно розійтися; але Фанні була майже так само зворушена тітчиною увагою, як сама леді Бертрам або місіс Чепмен.

Розділ двадцять восьмий

І дядечко, і обидві тітоньки саме були у вітальні, коли Фанні спустилася вниз. Дядечко, зацікавлено поглянувши на неї, був задоволений її елегантністю і подумав, що вона виглядає чудово. Похвали щодо вишуканого та доречного вбрання були єдиними, які він дозволив собі у її присутності; та коли вона невдовзі по тому вийшла з кімнати, він щиро висловив своє захоплення.

— Так, — мовила леді Бертрам, — вона виглядає дуже добре. Я послала до неї Чепмен.