Миротворець
Шрифт:
— А яку ти хотіла би намалювати ікону, Вероніко?
Вероніка, що сиділа на краю лави, задумливо граючись китицею власної коси, озвалася:
— Не знаю ще. Треба подивитися на місце. Місце має велике значення. Хочеться, щоби вона була красивою. — Вероніка випросталась і серйозно подивилася на Раскатова. — Я насправді ніколи цього ще не робила. Але я маю фарби із собою.
— Слухай. Приходь завтра до мене. У нас у дворі є хороша стіна, я тільки думав, щоби там щось намалювати. Я гадаю, що пацани будуть «за».
— Я подумаю, — відповіла Вероніка.
Хоча вона не виказала жодного невдоволення, ані натяку чогось такого не було в її голосі, та Раскатов відчув іще один гострий докір сумління. Він потягнувся до паки сигарет, аби покласти ще одну
Рука зупинилась, і Раскатов відчув, що означає боротьба із собою. Дивне словосполучення — хіба можна боротися із собою? Це так, наче грати із самим собою в шахи — у будь-якому разі ти програєш і ти ж переможеш. Трохи повагавшись, якого ж себе вибрати — того, що тягнувся до сигарет, чи того, який стримував руку, — він зрозумів, що той, котрий стримував, хоче пов’язати себе з тими розуміннями, які йому відкрилися сьогодні, а той другий — ні.
Нічого не сказавши на те, Раскатов підтягнув руку назад до себе і поклав її собі на коліна. Якийсь час вона лежала там, немов чужа, а далі він знову відчув, що опанував себе.
«То скільки є цих Раскатових? — виникло у нього природне запитання. — І котрий серед них справжній я?».
Раскатову раптом стало шкода, що він так малодушно накурився. Артьом відкрив свій «макбук» і читав вголос статтю з Вікіпедії, але Раскатов міг слухати його тільки впіввуха. Щось густе, гірко-солодке, вливалося йому в серце: суміш розчарування вкупі з дивним, особливим, тонким і ні на що не схожим піднесенням. Що далі він вдивлявся у себе, то більше він віднаходив підстав для цього гірко-солодкого відчуття. То був наче маленький язичок вогню, в який він кидав хмиз щоденних думок, від чого цей язичок міцнішав: «Мені вже тридцять два (кидає у вогонь суху гілку), у мене немає сім’ї (підкладає нову галузку), я не знаю, куди маю рухатись (кладе невелике полінце, вогонь розгорається, всередині робиться ясно і жарко)». Це не були язики жалю, це було спокійне, зосереджене вдивляння в себе у світлі полум’я, що з кожною думкою розгоралося яскравіше.
Що важча жертва, то яскравіший вогонь. Раскатову було лячно заглядати аж так далеко в себе, і він спрямував свій розум назовні, у світ. Адже він не один такий, хто сидів у місячну ніч у якомусь затишному закутку світу і ставив собі запитання про буття. Можливо, він уже мав би вирости з того віку, щоби ставити ці дитячі запитання. Та й, зрештою, хіба було щось карне в тому, аби ставити запитання? Хіба було щось карне в бажанні таки дізнатися правду, раз і на все життя, аби припасти до неї всім серцем і далі вже не відступати ні на міліметр? Що поганого в цьому, хто зможе його осудити?
Раскатов дедалі більше дивувався тим голосам, що, виявляється, жили в його серці. Ні, тепер він не вважав, що в запитуванні було щось погане. Навпаки, тепер він спробував би пояснити благо від запитування тій іншій людині, тому невидимому критику, хоч би хто він був, — темна постать контролюючого родича, супер-его, громадська думка, думка найближчих друзів — яку ціну, до речі, він готовий платити за правду?
Раскатов подумки обійняв стовп вогню, що розгорівся у нього в серці, і відчув, що готовий заради нього віддати все. Якщо правда все те, що обіцяє йому його серце, якщо правда так близько, він ладен віддати все.
Якщо це правда.
Слово «якщо» теж спалахнуло жарким полум’ям очевидності та згоріло, наче клапоть газети. Жодних якщо, так все й було, пізнайте правду, і правда зробить вас вільними, хіба не про це йдеться? Хіба не про свободу від кошмарів осуду, непевності, мук за хибні рішення та їхні потворні наслідки? Раскатов побачив іще одну різницю між собою і Колею Вєліканом (з яким він, як тепер з’ясувалося, вже доволі давно перебуває у напруженому діалозі ідей). Коля вважав, що забутись, припинити мислити означало усунути наявні суперечності, а з ними — й оману, що загороджувала людину від істини. Одначе
Тепер настав час запитувати про абсолютну істину.
Раскатов, здригнувшись, зрозумів, що так людина приходить до ідеї Бога. Тепер до неї прийшов і він, і йому стало страшно й незатишно.
Це була дуже велика ідея, настільки велика, що вона ризикувала поглинути його. Поглинути і не залишити й сліду від того Раскатова, якого він знав.
І Родіон Раскатов, 32 роки, серфер з Одеси, тієї миті збагнув, що світло, те світло розуміння, яке розпалювалося в ньому, мусило мати своє джерело. І хоч би як він хотів цього уникнути, в кінці всіх запитань про витоки, про походження, про призначення та істину поставала ця постать Бога. Смішно навіть, як довго він ходив навколо, шукаючи якихось трюків, способів, особливих речовин, які пояснили би йому в простий і зв’язний спосіб, що рухає всім цим світом, від планетарних систем і галактик до найдрібніших протонів та електронів. До цього приходили всі мислителі, його старші брати по розуму, вони казали про Начало начал, про Єдиного, про Сущого, Абсолютну Реальність і Верховну Істину (саме так, усі слова з великої літери). У кінці всіх цих пошуків стояв Він, Бог.
І тут, нарешті, в Раскатова піднялося це запитання — наче булька випірнула з-під каменя в озері, виказуючи, що там є хтось живий.
Бог?
Справді, а хто такий Бог?
Раніше Раскатов не наважувався озвучувати це запитання. І ось воно наздогнало його.
Впродовж усього життя він чесно, наскільки це було в його силах, докладав зусиль, аби їхні з Богом шляхи не перетиналися. Він шукав роботу, де всім було начхати на Бога. Він обрав собі товариство, де до Нього нікому не було діла. Врешті, серед країн йому найбільше подобалися ті, де за фундамент сущого вважали порожнечу.
Раскатов, як він щойно виявив, не хотів зустрічатися з Богом. Він волів би ніколи не ставити собі цих запитань, і в нього з’явилася думка, що Артьом опосередковано винен у тому, що він опинився в такому непевному становищі.
Зрештою, може, поки ще не пізно, поки ще не всі запитання озвучено, варто втекти звідси? Купити квиток до Таїланду, залишити будинок, хлопців, залишити серф-станцію? Взяти із собою тільки дошку і вітрило, чи може, навіть і їх не брати, позаяк тепер він уже не впевнений ні в чому, зокрема, не впевнений у тому, що він справді серфер, і що тягати за собою цей шматок дошки і вітрило — це все ще його карма. Видалити свій профіль із Фейсбуку, розсваритися з Артьомом, начхати на Хронокосмос, забути всі ці книги, від яких тільки болить голова, всі ці небезпечні ідеї, оселитися на Ко Самуї, підсісти на суп том ям із креветок і щовечора накурюватися до одуріння? Стати, врешті-решт, буддистом? Він готовий, готовий, якщо це справді допоможе зберегти спокій, який опинився під загрозою, щойно він наблизився до цієї грізної постаті Бога. Він готовий навіть відмовитися від супу том ям і стати буддистом-вегетаріанцем, якщо суть справді в цьому. Забути все, що він пізнав, розучитися читати російською, навчитися читати тайською і читати лише буддійські сутри, особливо насолоджуючись моментами, де пишеться, що ніякого Бога насправді немає, а є лише омана і збіг дгарм, такий же випадковий і перебіжний, як поєднання генів у природі.
Ні, Раскатов відчув, що він цього не зможе. Він відчув, що цього вечора він прийшов. Здався. У нього більше не було сил тікати, заперечувати, відвертатися — впродовж усього життя він тільки те й робив, що тікав, відвертався та заперечував, вперто наполягав на своєму і робив те, що вважав за потрібне. Він наче вів невидиму війну зі світом, оточений зусібіч ворогами, і єдиною його метою було зберегти знамено полку — полку крейзанутих засмаглих мачо на віндсерфі. Але зараз він уже не мав сил. Вдруге він на цю гору не підніметься.