Миротворець

Дереш Любко

13

Артьом зайшов до них на обід, і втрьох вони розділили скромну трапезу з юшки, хлібів і фети. Артьому було тяжко. На нього було боляче дивитися. Його очі зробилися великими, прозорими, блакитними, як море на мілині, в них стояло одне відчуття — розпука. За всю трапезу вони не перемовилися й п’ятьма словами. Коли Вероніка зайшла в дім з брудним посудом, Раскатов спитав:

— Ну що, старий? Тяжко?

— Та ні, нормально, — сказав Артьом. — Просто іноді доводиться вибирати між тим, як ти хотів би жити, і тим, як доводиться. Я ще не знаю, чи готовий відмовитися

від мрії. З роботою завал повний. Мені написали, що за неї не заплатять. За два місяці не заплатять. Треба щось терміново придумати, де знайти ще грошей, а я не хочу цим клопотатися. Я не хочу зраджувати музиці. Я хочу говорити людям до їхніх сердець, немає іншого способу якось передати їм це. Передати їм суть. Розумієш, я не хочу все життя нидіти із цим довбаним програмуванням, — Артьом подивився на нього своїми прозорими сяючими очима, і Раскатов побачив, що в них застигли сльози. — Ну та гаразд. Що в тебе? Занурюєшся у Хронокосмос?

— Ні, пірнаю в глиб себе зараз. Думаю, як тепер жити далі з усім цим. Жити після Хронокосмосу. Твій Хронокосмос зніс мені башту, ти знаєш про це? Я хочу, щоби ти знав. Аби ти знав, що ти — людина, котра знесла Родіону «Крейзі» Раскатову його безглузду башту.

— Ти опечалений цим?

— Ні. Ти знаєш, ніяк. — Раскатов з усмішкою подивився на море. — Ніяк не шкодую. Навпаки, — він глянув на Артьома. — Відчуваю вдячність. Не знаю, як довго я ще буду зависати тут, Артьоме. Не знаю взагалі, що мене чекає. Але відчуваю, щось чекає. Щось нове.

Артьом кивнув.

Раскатов теж кивнув. Вони порозумілися без слів.

— Ну давай, бережи себе, — сказав йому Артьом на прощання. Щось новеньке. «Бережи себе». Не в його стилі зовсім. Але Раскатов відчув задоволення від цих слів. Щемке задоволення в серці.

— Ти теж, — відповів він. — Наразі!

З дому повернулася Вероніка, і Раскатов відчув уже звичне полегшення, яке з’являлося щоразу, коли бачив її — щось природне, природна близькість поставала між ними, коли він бачив її. Ніби вони знали одне одного вже дуже довго.

— Вероніка. Послухай, я хочу тобі дещо сказати...

Тіні від пальм приємно колисали повітря у дворику, і Раскатов відчув, як успіх і гаразди приходять до нього зі словами, що готові були злетіти йому з язика.

Краєм вуха він почув, що на березі відбувається незрозуміла метушня. Побачив натовп бедуїнів у темних буденних ґалабеях, які перегукувались один з одним, перегукувалися незвично стурбовано. Сьогодні був останній день рамадану, завтра мало бути велике свято — Аїд.

— Щось сталося? — спитала Вероніка. Раскатов уже вибігав на стежину до пляжу. Його охопили млосні передчуття.

Тільки не Артьом. Артьом цього ніколи не зробив би. Тільки не Артьом.

На ватяних ногах він підбіг до берега і розштовхав натовп. На піску лежав, посинілий, його знайомий. Не Ваня Кравцов. Не Камаль, не Еззі. Навіть не Коля Вєлікан. Просто знайомий серфер із сусіднього будинку. Його звали, здається, дядя Паша.

З посинілими губами, блідий, мов риба, дядя Паша лежав на піску, і пісок обліпив його, наче то вже був не дядя Паша, а просто чиєсь мокре шкіряне спорядження, залишене без нагляду.

Не Артьом.

Раскатов відчув безмежну вдячність Господові, настільки пронизливу, що його очі зволожилися.

Двійко єгиптян, що

жили тут на дачах у першій лінії біля моря, у дорогих європейських сорочках і джинсах, уже телефонували кудись із мобільників. Бедуїни, зрозумівши, що серфер уже відкинув дошку, сиділи навкарачки осторонь, курили і про щось стиха говорили.

Із брами, що вела до міста, вибігла, заплакана, сусідка Раскатова, Люда. Вона жила з цим серфером, дядьком Пашею. Вона з криками кинулася до тіла, почала його бити по щоках, бити по грудях. Її відтягнули, а вона кричала: «Паша, Паша!»

Раскатов довго ще стояв на березі, спостерігаючи за тим, як в’їжджає на пляж по грузькому піску поліційний джип, як приїжджає каретка швидкої, як садять у швидку його сусідку Люду, всю в сльозах. Він дивився на це все і дивувався злій радості в його серці: от добре, що не я! І потім знову, молитва грішного: добре, що не Ваня Кравцов, не Коля Вєлікан. Не Артьом.

14

Увечері, коли всі пристрасті за небіжчиком уже вляглися, коли вся околиця розкурила поминальний косяк за дядю Пашу, коли повітря стало настільки важким від присутності смерті, що сидіти разом більше не було сили і люди почали розходитись із великих компаній кожен по своїх домівках, Раскатов зайшов до Артьома.

Соня і Вероніка сиділи на лаві, обгорнувшись тонкими хустками від комарів. Обидві з красивими округлими животами, вони наче зійшли з полотен Рафаеля. Привабливі, жіночні, зморені спекою. Втомлений днем, повним турбот і роботи, біля них присів Артьом. Здається, в сім’ю Лапіних на якийсь час зійшов мир. Раскатов сів біля Вероніки.

— Переїжджай до мене, — сказав їй тихо Раскатов. — Стань моєю дружиною. Я потурбуюсь про тебе і про дитину. Я стану їй батьком.

Вероніка подивилася на нього, і в темряві слабкої лампи Раскатов усе ж зумів розгледіти, що то був один із найкоштовніших поглядів, які трапляються в житті людини. Вероніка взяла його за руку.

Краєм ока Раскатов побачив, що Артьом нерішуче взяв за руку Соню і щось неголосно теж сказав до неї. Соня нічого не відповіла, тільки поклала його руку собі на живіт.

— Треба з’їздити в Санта-Катріну, — озвався Артьом, дослухаючись до Сониного пуза. — Там зберігається Сінайський псалтир, ти чув про нього? В ньому міститься протослов’янська писемність. Треба дослідити її, це важливо для Хронокосмосу.

— Точно, — озвався Раскатов. — Треба з’їздити і дослідити.

На місто сходила прохолода. Закінчився останній день рамадану. З гір спершу ледь відчутно, а далі сильніше почав дути вітерець, приносячи полегкість мешканцям пустелі.

Поночі, тихо, Раскатов провів Вероніку до себе, в її новий дім. Він не знав, як воно — по-інакшому, по-новому. Але за кроком ішов іще один крок, і так долався шлях.

Десь там, у темряві двору, під бурштиновим світлом економної лампочки, яку, згідно з традицією, не гасили на ніч із думкою про пізніх мандрівців, відсвічував золотом святий Христофор. Однією рукою песиголовець спирався на спис, іншою наче звертався в розмові до свого Вищого співрозмовника. Морду його було задерто до неба, на губах вигравала блаженна усмішка. Його плащ був багряним, наче присохла кров, а тло, на якому зображено святого, відливало густим, медовим золотом.