Миротворець
Шрифт:
12
Раскатов постукав у двері.
— Ман гунак? — спитав Смоковнік арабською, відчиняючи двері. — Гу із зеер?
— Відчиняй, це від Вероніки.
Смоковнік відчинив двері та здивовано подивився на Раскатова. Раскатов, відчуваючи за собою правду покаянь і вагу сліз Вероніки, твердо глянув в очі Смоковніку.
Одначе Смоковнік витримав його погляд без особливих зусиль.
— Заходь, — запросив він його. — Проходь у сад, я зроблю нам кави.
Раскатов, трохи здивований, пройшов повз робоче місце Смоковніка — ввімкнутий комп’ютер посеред творчого безладу кімнати: розкидані книжки, одяг, газетка з папіросними гільзами і гіркою трави, немиті чашки з-під
Відсунувши протимоскітну сітку, Раскатов вийшов у садок. Під бугенвілією у цвіту стояли кавовий столик і пара плетених фотелів. Тут теж була повна недопалків попільниця, зроблена з мушлі, і не надто чиста склянка з водою. У садочку добряче смерділо котячими відмітками. Пара великих мушель і засушених морських їжаків лежали на підвіконні, нагадуючи про близькість моря.
Раскатов сів у фотель і взяв до рук записник, погортав його. Сторінки було списано іноземними словами на різних мовах і розмальовано загадковими схемами свідобудови. Раскатову впали в очі повтори ледь не через сторінку: «ВСЕСВІТ», «СХЕМА», «ПРИНЦИП».
Прийшов Смоковнік, у руках у нього був кавник із паруючою кавою та пара чистих горняток, а в зубах диміла сигарета. Він налив Раскатову каву і повернувся з газетою, на якій була гірка трави.
— Будеш? — спитав його Смоковнік.
— Уже ні, зав’язав, — сказав Раскатов.
— А я не збираюся поки що. Куриться, то й курю. — Смоковнік спритно забив гільзу травою, допомагаючи собі в цьому простим олівцем. Коли косяк був готовий, Смоковнік смачно розкурив його і сказав:
— Ну, розказуй. Із чим прийшов?
Раскатов раптом відчув себе аж ніяк не в тій ситуації, яку він малював собі в уяві. Він гадав, що зараз візьме молодого письменника Смоковніка за барки, притисне до стіни, можливо, дасть йому пару ляпасів для тверезості та закличе до совісті.
Натомість Смоковнік спокійно сидів перед ним у сорочці з хвацько піднятим комірцем, курив поперемінно косяк і сигарету, пив каву і дивився на свого гостя без жодного здивування.
— Я знаю, — сказав Смоковнік. — Ти гадаєш, що я — порядна сволота: зустрів невинну дівчину, зробив їй дитину і кинув, а сам утік кудись до чорта на роги і сиджу, курю тут, пишу всілякі глупоти?
— Я гадаю, що тобі треба повернутися до Вероніки. Вибачитися перед нею і взяти на себе відповідальність за свою дитину.
— Неможливо.
— Чому?
— У мене вже є жінка і дитина, — Смоковнік затягнувся димом глибше і випустив його у цвіт бугенвілії. — Їх тут зараз немає, вони скоро приїдуть. Мама старша за мене на десять років. Доньці п’ять років. Я зустрів їх у Дамаску. Їх кинув їхній батько, просто кинув напризволяще серед країни, уявляєш? Тільки-но я побачив їх, одразу зрозумів — ось моя справжня сім’я. Я повинен узяти відповідальність за них. Вероніка — хороша дівчина, розумничка, але ми з нею дуже різні. Нам не по дорозі. Я письменник, розумієш? Мені треба постійно їздити. Бачити світ, бачити людей. Хочеш, я прочитаю тобі уривок з нового?
— Не треба.
— Ну, як знаєш. Не варто так засмучуватися через це все. Як тебе, до речі звуть?
— Крейзі. Друзі називають мене Крейзі.
— Ну от, а я — Ємельян. Ємельян Смоковнік. Не варто засмучуватися, Крейзі. Насправді є речі куди більш серйозні. У мене були видіння щодо кінця світу. Ти знаєш, що світ закінчується цього року? У мене є ключ від судного дня, — змовницьки сказав йому Смоковнік. — Але я не покажу його тобі, він надто страшний. Ти зрозумій — письменник, він повинен дивитися без страху в
Ємельян натхненно затягнувся димом і задоволено подивився на Раскатова.
— Кожна людина мусить заради чогось жити. Правильно? От заради чого ти живеш?
— Послухай, тут зараз не місце...
— Не місце? А коли буде місце? Зараз не місце, завтра не місце. Ніколи не місце! Ось власне те, що я хочу сказати людям своєю прозою, ось чому я став письменником, друже. Людина має йти, змінюватися, щоби в один прекрасний момент прийти до істини. І моя істина така, що іноді ми мусимо жертвувати кимось, кого ми любимо, і перебирати відповідальність за тих, хто потребує цього. Розумієш? Розумієш тепер, чому в нас все так склалося з Веронікою? Я люблю її, чесне слово, так їй і перекажи. Я дуже люблю її, але часом доля буває сильнішою за людину, часом у нас пробуджується щось таке, що змушує нас робити дивні речі. Чому чоловік Лєни кинув їх із Настею серед Дамаску? Тому що він відчув — все, далі так не можна. Він дійшов до крапки. Він зрозумів, що далі, за нею, він перестане існувати як особистість. Аби зберегти себе, аби продовжити свій шлях, він залишив їх напризволяще. Ти гадаєш, він учинив неправильно? Я так не вважаю. Серйозно, я не осуджую його. Тому що все в цьому світі збалансовано. Якщо ти в когось украв гроші, хтось украде їх у тебе, якщо ти комусь позичив, хтось позичить тобі.
— Ти кинув Вероніку з дитиною на руках.
— Так. Я зробив це.
Раскатов почувався розгублено. Що він міг сказати цьому Смоковніку — що так не можна? Що так не роблять? Здається, на Смоковніка такі аргументи не діяли.
— Ти не боїшся, що тебе колись спіткає розплата?
— Розплата? За що? За те, що слідував правді? За правду не може бути розплати, Крейзі! Я відчув, що нам не по дорозі. Що у мене є вагоміші завдання в цьому житті. Розумієш? Ось що я називаю відповідальністю! Коли ти розумієш, що ти несеш щось цінне всередині, і ти зобов’язаний поділитися цим цінним з іншими! Я розумію, це нелегко зрозуміти, повір, я не осуджую тебе. Але правда — вона така. Вона поза добром і злом. Я все сказав. Тепер кажи ти.
— Мені нема чого сказати.
Ємельян задоволено подивився на нього.
— Не журися, Крейзі. Вероніка знайде собі хорошу людину. От побачиш, все у неї буде добре.
Раскатову щось хотілося сказати Ємельяну, але він відчував, що хоч би з якого боку підійшов, скрізь отримає відсіч. Раскатова огорнув відчай.
— Гаразд. Я зрозумів. Ще одне, останнє... Або ні, не буду.
— Кажи, Крейзі.
— Та ні, боюся, ти не зрозумієш. — Раскатов піднявся. — О’кей, тепер я маю, що сказати Вероніці.
— Передавай їй мої вітання. Скажи їй, що я часто згадую про неї.
— Точно. Так і скажу.
Не озираючись, не прощаючись, Раскатов вийшов з тіні будинку Смоковніка на палюче сонце. Був полудень, час обідати. З мечеті на Асалі долинув заклик муедзина до намазу. За нею озвалися мечеті на Медіні, на Мубарраку. Десь звіддаля почулися відгуки намазу в старому місті.
Вероніка, певне, приготувала млинці. Раскатов усміхнувся палючому сонцю полудня і з дивним відчуттям заспокоєння рушив до себе.