Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Шрифт:
Собака безтурботно бiгає собi в небезпечному для нього районi й раптом бачить попереду зайця. I тодi в ньому прокидається собачий мисливський iнстинкт. Собака чимдуж кидається навздогiн зайцевi, i собацi так добре, так чудово (дарма що заєць, плутаючи слiд, весь час водить його за носа), вiн на повнi груди вдихає повiтря волi.
"Оце життя!" -- думає вiн собi, женучи зайця стернями. Але саме тiєї митi, коли життя на свiтi бiлому вперше здається йому прекрасним, лiсничий пiдносить рушницю, цiлиться, стрiляє i влучає в нього.
Так уривається собаче
Прадiдусь заплескав у долонi.
– - Чудово, Хлопчачок!
– - вигукнув вiн.
– - Ти показав, що навiть нужденний собака iнодi знаходить у собi дещицю героїзму. Або тiльки вiн хоч раз дихнув повiтрям волi, тодi вiн напружить усю силу, щоб порвати свiй ланцюг... А ти помiтив, Хлопчачок, що ми сьогоднi тiльки й говоримо що про тиранiв та тих бiдолах, яким доводиться боронити своє життя?
– - Помiтив, прадiдусю. Якось воно так само виходить. I тодi, чотири роки тому, коли ми говорили про мову, в нас теж була щодня певна тема. Й тепер так. Узавтра ми складатимемо вiршi та оповiдки про пам'ятники.
– - Авжеж, -- сказав Великий Хлопчак.
– - Справдi, ми й на завтра вже маємо тему. Певне...
Прадiдусь не доказав, бо до нас несподiвано завiтав гiсть. Вiн уже стояв у дверях кiмнатчини. Це був мiй долiшнiй дiдусь, той, що в нього кучерявий чорний чуб.
– - Я не заважатиму?..
– - спитав вiн.
– - Такий рiдкiсний гiсть, як ти, Якобе, нiколи не може заважати, -- всмiхаючись, вiдповiв прадiдусь.
– - Та ви ж начебто вiршуєте, Хлопчаки... Я спокiйнiсiнько можу собi пiти наниз, а за годину знов прийду. Жiнки там балакають про рiздвянi подарунки. Може, i я щось їм пiдкажу.
– - Ми вже досить добре обмiркували нашу тему й досхочу навiршувались, Якобе, -- сказав прадiдусь.
Ми з прадiдусем в один голос запевнили, що вiн нiтрохи нам не заважатиме, нехай, мовляв, заходить. Усi його побоювання зовсiм безпiдставнi.
– - Яку тему, Хлопче?
– - спитав долiшнiй дiдусь.
– - Великi й малi цього свiту, хазяї i наймити, тирани й пiдданцi.
– - Як шкода, що я не встиг послухати, -- з жалем сказав долiшнiй дiдусь.
– - Е-ге ж...
– - Старий Хлопчак замислено їздив туди-сюди у своєму крiслi.
– - Е-ге ж, Якобе, одна рiч на сьогоднiшню Тему в мене ще лишилася. Це байка. Я її придумав колись, кiлька рокiв тому. Можу тобi розказати.
– - То розкажи, Хлопче, -- сказав долiшнiй дiдусь, -- ти ж знаєш, що я й сам подеколи вiршую, хоч поет iз мене невеликий.
Цей мудрий натяк на прадiдусiв поетичний хист пiдохотив Старого Хлопчака. Вiн трохи помовчав, пригадуючи байку, а тодi прочитав її нам:
Ведмiдь i мурашки
Старенький ведмiдь-горопаха
Надумав довести мурахам,
Яка-то вiн сила, ведмiдь!
Отак i набрався охоти
На хату тiєї дрiбноти
Залiзти i сiсти й сидiть.
А сiв -- то хутенько схопився,
Зачухався i закрутився,
Ревiв i качавсь
Уперше побачив вiн: мужнi,
Невтомнi, вiдважнi i дружнi, -
То й сильнi мурахи малi.
Пролежав бурмило чимало -
Все тiло горiло-палало
(Така навiсна мурашня!).
Весь скусаний, зчуханий, здертий,
Утiк, мов од лютої смертi,
I всiм тепер каже щодня:
Малих зневажати не важко
("Гей ти там, нiкчемна мурашко!"),
Але начувайся, тремти!
–
Як рушить малеча до бою -
Вся разом -- до бою з тобою, -
Свiт за очi бiгтимеш ти!
Коли байка скiнчилася, долiшнiй дiдусь сказав:
– - Знаєш, Хлопче, усi ви, поети, завжди вигадуєте всiлякi розумнi й гарнi речi, в яких щоразу перемагає справедливiсть. А як воно буває насправдi, в життi, з тими ж таки маленькими людьми? Зi скривдженими i зневаженими? Чи завжди вони тримаються гурту? Чи не квапляться декотрi з них пiдлеститись до великих цього свiту, аби мати бiльше хлiба, грошей чи там пенсiї, нiж у сусiда? Чи дуже мiцна мiж ними єднiсть, Хлопче?
– - Правду кажеш, Якобе, -- зiтхнувши, мовив прадiдусь.
– - I таке бувало, що маленькi люди столiттями не боронилися проти сваволi великих. Але тим часом з'явилися герої нового типу: це високоосвiченi люди, що присвятили свiй хист i знання справi захисту маленьких людей.
Долiшнiй дiдусь засмiявся й сказав:
– - Кепсько те, що ви, поети, шукаєте пiдтвердження своїх фантазiй у реальному життi.
– - Поети, -- засмiявся й прадiдусь, -- умiють передчувати долю людства. Вони розпiзнають героїв завтрашнього дня!
На жаль, розмову довелося урвати, бо нас покликали наниз вечеряти. На наш подив, цього разу на вечерю зiбралася вся наша родина: мої мати, батько, брати й сестри, долiшня бабуся й долiшнiй дiдусь, горiшня бабуся, прадiдусь i я.
Причину таких дружних вiдвiдин ми, Хлопчаки, вiдкрили для себе аж тодi, коли побачили, що по всiй вiтальнi стоять квiти й лежать загорненi подарунки. I ми враз згадали, що в горiшньої ж бабусi перед самим рiздвом день народження! Нам нiхто нiчого не сказав, бо всi думали, що ми вже давно привiтали iменинницю. Тодi нам стало соромно, що ми, поети, такi неуважнi, ми подались пiд слушну мить до спальнi i вдвох написали вiрша на день народження горiшньої бабусi. Потiм знов пошкандибали до вiтальнi, прадiдусь постукав ложкою по склянцi, i, коли всi замовкли й з цiкавiстю подивилися на нього, вiн сказав, показуючи на мене:
– - А зараз Хлопчачок зробить iменинний подарунок вiд поетiв. Тодi я пiдвiвся й прочитав:
Величальна горiшнiй бабусi
Хто лає i дбає?
Хто завжди при дiлi?
У кого поети
Живуть скалiчiлi?
Хто їх доглядає,
Мов рiдна матуся?
Це наша горiшня,
Горiшня бабуся!
Хто мужнiй такий,
Як годиться герою?
Хто завжди за правду
Устане горою,
Де iнший сховається,
Скаже: "Боюся!"?
–
Це наша горiшня,