Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Шрифт:
Горiшня бабуся!
Хто може нагримати
З самого рана?
Кого ми за любого
Маєм тирана?
Хто сниться нам часто?
За ким я журюся?
Це наша горiшня,
Горiшня бабуся!
Хто слово колюче
Нам часом дарує?
Хто в наших серцях
Над усiм владарює?
Прилюдно сказати
Я не побоюся:
Це наша горiшня,
Горiшня бабуся!
Усi заплескали в долонi, а горiшня бабуся, втираючи очi, промимрила:
– - Спершу цi шибеники
– - За те, що ти такий колюченький їжак i не даси поетам знудитися!
– - засмiявся прадiдусь, чим спонукав горiшню бабусю сховати хустинку й знов заговорити звичайним своїм ущипливим тоном.
День минув чудово для всiх. Коли я, перед тим як лягати спати, сказав горiшнiй бабусi: "На добранiч!" -- i навiть поцiлував її, всупереч своїй звичцi, то вона мовила:
– - На добранiч, мiй малий поете! Та дивися не складай ти менi бiльше таких вiршiв, щоб я через них нiяковiла.
– - Не буду, слово честi!
– - вiдповiв я.
– - На той рiк я вам на день народження нарву букет сухеньких будякiв!
П'ЯТНИЦЯ,
в яку прадiдусевi нездужається,
а ми вдвох iз Джоннi-Свистуном
перевiдуємо тiтоньку Юлiю.
Цього дня в нас мовиться про пам'ятники;
мiж iншим, оспiвано герцога Оскара,
що не потребував героїв,
надано слово каменевi
i по праву заведено дику льоху
в герб одного можновладця,
а на прикладi одного рiзника показано,
як можна вчинити подвиг
усупереч власному гнiву.
Ця п'ятниця почалася невесело, бо лiкар був незадоволений станом прадiдусевого здоров'я. Вiн призначив старому серцевi краплi й звелiв день чи хоч пiвдня полежати в постелi.
Старий Хлопчак вибрав друге з двох лих -- до обiду лежав у постелi й переглядав альбом пам'ятникiв. Мене вiн вирядив гуляти, сказавши, що й поет повинен час вiд часу завдавати роботу ногам.
Отож я зi своїм другом Джоннi-Свистуном пошкутильгав навпроти крижаного вiтру через увесь горiшнiй Гельголанд, роздивляючись дорогою святково прикрашенi вiтрини крамниць. Уже почалися рiздвянi канiкули, i я мiг тепер спокiйно виходити з дому, не боячись зажити слави прогульника.
Коли обличчя в нас добре розчервонiлися на морозi й вiтер став пробиратися навiть крiзь нашi товстi светри, ми втекли до теплої оселi тiтоньки Юлiї -- веселої старенької жiнки, яку весь острiв звав тiтонькою, хоч насправдi в неї не було тут жодного племiнника.
На стiнi бiля дверей її господи висiла на шнурку дзвоника гiпсова рука, а пiд нею -- картонна табличка з написом:
Пiщанко Овербек -- дзвонити 1 раз
Юлiана Овербек -- дзвонити 17 разiв
Кудлай Овербек -- гавкати 1 раз
Пiщанко був хлопець нашого вiку. Тiтонька Юлiя взяла його за сина. Вiн був знайда. Його
А Кудлаєм звали песика тiтоньки Юлiї -- маленьке довгошерсте собача з пишними китичками, що нависали на очi, -- так що годi було добрати, де тут перед, а де зад.
Пiщанко, який чудово порядкував хатнiм господарством тiтоньки Юлiї, вiдчинив нам, бо ми подзвонили один раз. Та вiн лише провiв нас до тiтоньки Юлiї -- в так звану Блакитну кiмнату, а сам знову подався до кухнi в супроводi Кудлая. Ми з Джоннi поскидали жаркi светри, i нам, як звичайно, перепало теплого питва зi смачними коржиками.
– - Я чула, -- сказала менi тiтонька Юлiя, -- що ви, Хлопчаки, знову взялися вiршувати. Про героїв. Так?
– - Так, -- вiдповiв я, але здивувався, що про це знає весь острiв.
– - Не весь острiв, -- заперечила тiтонька Юлiя, -- а тiльки тi люди, яких цiкавить поезiя. Закладаюся, що Джоннi про це нiчого не знає. Так?
Джоннi-Свистун кивнув головою, але вiдразу додав:
– - Хлопчачок сьогоднi такий неуважний, наче старий дiд. Через те я й подумав собi, що вони знов вiршують.
– - А хiба, коли вiршують, стають неуважними?
– - здивовано спитала тiтонька Юлiя.
– - Ще й як!
– - вигукнув Джоннi.
– - Ми колись хотiли з Хлопчачком улаштувати краб'ячi перегони, аж вiн побачив каштана й зразу став нi риба нi м'ясо. Уже каштани в нього з язика не сходять, а скажи йому щось, вiн тебе й не чує!
– - Ага!
– - скинулася тiтонька Юлiя.
– - Вже знаю, чого воно так. Коли поет щось придумує чи обмiрковує, тодi вiн нiчого довкола не бачить i не чує. Але ж це, по сутi, аж нiяк не неуважнiсть, Джоннi, а навпаки -- висока зосередженiсть уваги на чомусь одному.
– - Може, й так, -- буркнув Джоннi-Свистун, якого, певно, не дуже цiкавили тi складнi процеси, що вiдбуваються в головах у поетiв. Вiн був хлопець практичний, тому й подав думку пограти в "Чоловiче, не сердься".
Тiтонька Юлiя охоче пристала до гри, однак раз у раз питала мене, що ж ми з прадiдусем звiршували.
Дiзнавшися, що ми збираємося писати балади, а також оповiдки про пам'ятники, вона була в захватi.
– - Але не забудьте ось чого, -- сказала вона.
– - Адже пам'ятник -не лише те, що стоїть на постаментi, Хлопчачок! На свiтi є багато й iнших пам'ятникiв. Наприклад, монета. Чи надгробок. Чи навiть сузiр'я. Може бути пам'ятником i будинок. Або герб. Або й звичайний камiнь, що нагадує нам про якусь подiю. Зважте на це, як будете вiршувати чи складати оповiдки.
Ця думка тiтоньки Юлiї розворушила мою фантазiю. Я грав дедалi неуважнiше й раз у раз робив смiховиннi помилки. Джоннi-Свистун так розсердився, що зрештою кинув гральну кiсточку на стiл i вигукнув: