Мiй прадiдусь, героi i я (на украинском языке)
Шрифт:
Вiдказує дитя.
А по якiйсь хвилинi
Вже їдуть бiлим днем
Дiвчатко в ластовиннi
З могутнiм королем.
"Чого б i до загину
Не знав я до пуття, -
Навчило за хвилину
Мене мале дитя!"
Так, їдучи, гадає
Король в науку нам.
А що це означає -
Про те подумай сам.
– - Славно, славно, Хлопчачок, -- сказав прадiдусь, коли я скiнчив читати.
– - Король вигадав для себе жахливу розвагу. Та коли накликав цим смертельну небезпеку на безневинну
– - А у вашiй баладi герой знає, що робить, прадiдусю?
– - О, знає, ще й добре, Хлопчачок! Вiн свiдомо не хоче бути героєм. Послухай лишень.
I вiн прочитав iз густо списаної паперової серветки:
Балада про герцога Оскара Великого
Була в давнину країна така,
Де пам'ятник патрiоти
Звели державцевi, котрий млинка
Винайшов -- перець молоти.
Поем не дiйшло з глибини столiть
Про славного чоловiка.
Одначе пам'ятник досi стоїть
З написом: "Оскар Великий".
Бо справдi-таки: господиням-жiнкам
Таку полегкiсть зробити!..
Вiн добрий був, i любили там
Його всi дорослi й дiти.
Без бою, вiйни i воєнних див,
Без жодного лютого герцю
Маленький свiй край вiн славним зробив,
Створивши млинок для перцю.
Нi, вiн не герой. Та скажу напрямки:
Балади його я вдостоїв, -
Для мене любiший державець такий,
З яким не потрiбно героїв.
Я заплескав у долонi, бо менi дуже сподобався й цей герцог Оскар, i прадiдусiв вiрш.
– - Дивно тiльки, -- сказав я, -- що ми день у день говоримо про героїв, а самi радiємо, що хтось зробив геройство непотрiбним.
– - Це легко пояснити, Хлопчачок. Геройство з'являється там, де є небезпека. У свiтi без небезпек герої були б непотрiбнi. Та, на превеликий жаль, наше життя сповнене небезпек, i через те герої будуть завжди. Обiйтися без героїзму можна, тiльки спритно обминувши небезпеки. Є люди, що вужами вислизають iз життєвих небезпек. Та чи надовго це допомагає?
Прадiдусiв погляд раптом упав на зошит у чорнiй цератовiй обкладинцi, i тодi вiн сказав:
– - У життi не раз доводиться стояти перед вибором, зважуватися на щось, навiть коли це тяжко. Кожний герой перед своїм подвигом мусив вирiшити для себе, спроможний вiн на той подвиг чи нi. Це добре видно на прикладi Геракла. Подай-но менi зошита.
Я простяг прадiдусевi зошита, що лежав бiля мене, й старий, трохи погортавши його, знайшов те, що хотiв, i прочитав менi:
Балада про Геракла
та двох сестер
Геракл у днi старовини,
Як з мiфiв нам вiдомо,
Геройськi подвиги чинив
На чужинi i вдома.
Не одного перемагав
Лихого i
Та знайте: сам собi обрав
Герой свою дорогу.
Як мав вiн рокiв двадцять три,
Був юний i вродливий,
Прийшли до нього двi сестри -
Красунi, просто диво!
Чи ту, чи ту з них, осяйну,
Повинен вiн обрати.
Звуть Насолодою одну,
Чеснота другу звати.
– - Герою, обери мене,
То не звiкуєш марне,
Бо я -- то все, що чарiвне,
Все, що приємне й гарне!
Це Насолода так тодi
Сказала ясно й дзвiнко.
Чеснота ж: -- Я даю тобi
Лиш славу добрих вчинкiв.
Герой замислених очей
Довгенько з них не зводив.
Тодi, зирнувши в той бiк, в цей,
Сказав до Насолоди:
– - Вас легко, панно, полюбить
I жити для забави.
Але в душi моїй горить
Жага добра i слави.
Тяжкi шляхи мого життя,
Я знаю це достоту.
Але беру без вороття
В супутницi Чесноту.
Я з нею небезпек усiх
Спроможний не боятись.
А якщо вам iз цього смiх,
То можете смiятись!
Прадiдусь згорнув зошита, i я сказав:
– - Напевне, кожному одного чудового дня доводиться обирати свiй шлях у життi.
– - Так, Хлопчачок, -- вiдповiв прадiдусь.
– - Оце ж i прекрасно в Гераклi, що вiн такий, яким був би кожен iз нас, сягнувши рiвня напiвбога. Адже безлiч героїчних переказiв -- то тiльки переiнакшенi подвиги Геракла. Я не випадково раз у раз до нього повертаюсь i недарма в багатьох своїх баладах пiдкреслюю, що вiн не в однiй справi був перший у свiтi. Тому й пам'ятник Геракл має цiлком справедливо.
– - Який пам'ятник, прадiдусю?
– - Сузiр'я в небi, Хлопчачок! Прекраснiшого пам'ятника годi й вигадати.
На жаль, наша розмова урвалася, бо щось загупало по сходах. А що цього разу нам не довелося ховати анi списаних шпалер, анi "Моряцького щорiчника", то ми стали безстрашно чекати гостя; проте, на наш подив, до кiмнати, тримаючи в руцi грубенький червоний записник, увiйшла тiтонька Юлiя.
– - Даруйте, панове, -- вигукнула вона, -- я знаю, що перебила вам роботу. Але я теж написала оповiдку про пам'ятник, i менi так кортить почути думку тямущих людей!
– - Ми вас уважно й терпляче вислухаємо, тiтонько Юлiє, -- сказав Старий Хлопчак.
– - Тiльки скиньте спочатку пальто.
Сердешна тiтонька так хвилювалася, що їй нiяк не щастило роздягтися. Довелося менi вставати й визволяти її руки з поперекручуваних рукавiв пальта. За мить вона вже сидiла поруч мене на канапцi i вся аж свiтилася -- так їй не терпiлося прочитати свою оповiдку.
Оскiльки вона була премила бабуся, то ми, поети, прикинулися хтозна-якими зацiкавленими i стали терпляче її слухати.