Моксель, або Московія. Книга друга

Білінський Володимир Броніславович

Прибувши 1137 року в землю племені меря, Юрій Довгорукий просидів у тій землі до 1155 року, коли, згідно із "загальноросійськими літописними зводами", повернувся до Києва і зайняв великокнязівський престол. Однак сидів на ньому недовго, тому що вже в 1157 році помер. Вірогідно, Юрій Довгорукий не сидів на київському престолі жодного дня, а подібні "записи" є лише "вставками пізніших часів", як говорив професор О. О. Шахматов. Сподіваюся, читачі розуміють, для чого подібні "вставки" "дописували" в так звані "загальноросійські літописні зводи". Саме так: для звеличання Московії та поріднення П з Великим Київським князівством; для поріднення фінських племен зі слов'янами, зрештою, для звичайної

плутанини. Все підганялося катерининською "Комісією" під московську романовську ідею.

Однак зовсім не важливо, сидів чи не сидів Юрій Довгорукий два роки на київському великокнязівському престолі. Він-бо не приєднував ростовсько-суздальську землю до Великого Київського князівства. Та й кияни, згідно з тими ж "загальноросійськими літописними зводами", після смерті Юрія Довгорукого або прогнали, або ж повбивали всіх "суздальців".

"...Розрив... позначився кривавою смугою, відчуження між північними переселенцями й покинутою ними південною батьківщиною було готовим фактом.., негайно по смерті Юрія Довгорукого в Київській землі побили приведених ним туди суздальців по містах і селах" [6, с. 109].

Читач, напевно ж, розуміє: сусід-русич не міг убити сусіда-русича або його сина, який повернувся з далекої землі. Питання значно глибше: життєві принципи мерянина, що прийшов з Юрієм Довгоруким у київську землю, різко відрізнялися від принципів слов’янина-полянина. Носій дикої лісової моралі, найчастіше — нехрист, — ось кого не сприймали слов’яни. До речі, ця різка відмінність між московитом і українцем, у першу чергу внутрішня, духовна, помітна й нині, по 850 роках. Мерянин-московит мало змінився за минулі століття, як мало змінився й русич-українець, якщо не брати до уваги рівень культури та знань. Тому що московит і нині, як кажуть, мудрий по шкоді, а його "чоботи — дорогу знають".

Цікаво зауважити: з 1157 року в ростовсько-суздальській землі з’явилася князівська династія, яка базується на мерянському корені. Позаяк син Юрія Довгорукого, так званий Андрій Боголюбський, народився в мерянській землі, в мерянському середовищі, від матері-мерянки. Найвірогідніше, він народився у 1137 (1138) році, хоча московська історія стверджує інше. Однак навіть "загальноросійські літописні зводи" засвідчили, що Андрій Боголюбський від дня свого народження і до середини XII століття ніколи "не залишав свого тайгового закутка". То був "перший великорос" — "князь-залешанин".

У нашому дослідженні ми не маємо можливості — та й нема в цьому необхідності — вивчати весь спектр історичного розвитку ростовсько-суздальської землі в XII—XIII сторіччях. Це надзвичайно обширна тема. Ми торкнемося лише тієї сторони питання, яка стосується нашого дослідження.

Отже, як ми вже говорили, залучення фінських племен в орбіту влади князя йшло двома головними шляхами: за допомогою поширення християнської релігії та безпосереднім князівським примусом до покори. Сприяли цьому торгівля, переміщення князя по землі, поява монастирів і церков, закладка "зачастокольних міст". Так народжувався новий племінний різновид московитів. Власне кажучи, то був звичайний фінський етнос, який прийняв північний різновид християнської релігії, що базувалася на "двовірстві".

В епоху Андрія Боголюбського колонізація фінських племен почала набувати нових рис. Адже й сам Андрій Боголюбський, і більшість його "молодих дружинників" були вже не лише "християнами", а й мали безпосередньо мерянське (фінське) походження. Природно, по закінченні 20—30 років "молоді отроки" в мерянській землі стали домінуючою силою князівства. Вони несли у своїх поглядах і діях суто північний, лісовий компонент: вседозволеність, безкомпромісність, жорстокість. Виник конфлікт між молодими мерянськими "отроками" на чолі з Андрієм Боголюбським, з одного боку, і сторонніми дружинниками Юрія Довгорукого, які залишилися в мерянській землі, з іншого боку. У протиборство

вступили не просто молоді зі стариками, або, по-іншому, нове зі старим. Радше, зіткнулися носії мерянського способу життя й психології — з носіями іншої цивілізації та способу життя. Ось чому Андрій Боголюбський вигнав із мерянської землі всю князівську знать, котра не виявляла у своєму побуті й психології фінського компонента. У цьому випадку боротьба йшла зовсім не за "самовладдя", як нам намагалася тлумачити московська лжеісторія. Ні! Тут "отроки" мерянського племені вигнали зі своєї землі носіїв далеких і чужих для: них звичаїв. Тому що, як побачимо далі, у XII столітті в ростовсько-суздальській землі навіть мови не могло бути про "єдиновладдя" і великі землеволодіння. У ті часи в майбутній Московії князь і його дружина існували переважно за рахунок збирання данини.

Послухайте, кого вигнав зі своєї землі Андрій Боголюбський:

"Выгна Андрей єпископа Леона из Суждаля и братию свою погна — Мстислава, и Василька, Михалка Юрьевичев и два Ростиславича, сыновца своя, и мужи отца своего передние" [9, с. 110].

Якби мова йшла про вигнання з ростовсько-суздальської землі лише рідні та "мужи отца своего передние", то можна було б робити різні припущення. Але коли одночасно із землі виганяється також і єпископ — маємо зовсім іншу картину. По-перше, Андрій Боголюбський (великий парадокс!!!) зовсім не зважав на християнського владику — він його принизив і вигнав. По-друге, як пише той же літопис, — "он... быв одинаково ласкав до... Христианства и до все поганы" [9, с. 111].

Бачите, наскільки все прояснилося. Андрій Боголюбський ще не справжній християнин, релігія йому поки що байдужна. Як мінімум, він ще сповідує "двовірство". Поки що в нього — не християнські критерії моралі.

"Мерянські отроки" першого покоління не могли сприймати християнську релігію в її чистому, первозданному вигляді. Вони її сприймали в "двовірстві", тобто поєднуючи християнство з фінським язичництвом.

Ми пам’ятаємо, що навіть у XVI столітті на землі Московії існувала не одна сотня каменів Кардо-сярко, яким, одночасно з поклонінням Богу, поклонялися московити. Можете уявити, що діялося в ростовсько-суздальської землі в XII столітті!

Ось чому був вигнаний єпископ Леон з ростовсько-суздальської землі — він перешкоджав і забороняв поклоніння язичницьким фінським богам. Про єпископа Леона Московія забула. Зате Андрія-нехриста прозвала — Боголюбським. Того, який, за тими ж "загальноросійськими літописними зводами", спалював київські храми. Маємо можливість спостерігати маразм московського мислення. Саме в ньому й приховано основне коріння "московської величі".

Гадаю, Андрій Боголюбський мав виключно мерянське коріння, тобто і батько, і мати його походили з фінського середовища. Після того як Катерина II особисто відредагувала "Родовід князів російських", нам, смертним, робити з ним нема чого. Хоча зупиняти роботу не варто. Знаходить той, хто шукає.

Звертаю увагу: і після князя Андрія Боголюбського ростовсько-суздальська земля продовжувала залишатися землею, заселеною плем’ям меря. А то кінець XII століття. Російський професор Д. О. Корсаков:

"Ростовське князівство з його уділами: Ярославлем, Углече-Полем і Костромою займало область середнього плину Волги та її північних приток: Мологи, Шексни, Костроми, правого берега Унжі й південної притоки Волги— Которослі, збігаючись більшістю своїх уділів із межами Чудського народцю Мері, який жив на цьому просторі. Тільки Білоозерський уділ виходив за ці межі (там жило фінське плем’я весь. — В. Б.). Ростовське князівство граничило в XII—XV ст. на заході й півночі із землями Великого Новгорода, на сході — із князівством Нижегородським, на півдні — з князівствами Суздальським і Переяславль-Заліським" [9, с. 194].