Моксель, або Московія. Книга друга
Шрифт:
Як бачимо, у прикордонній зі слов’янами землі в XIII—XV сторіччях ніяких слов’ян не помітно. То була земля, заселена племенами фінського етносу. Крім того, дуже цінне й Друге свідчення професора. Послухайте:
"Раніше за всіх відокремлюється Ростовське князювання, за ним — Переяславське, а потім Суздальське (1216). Володимир Клязьменський, "стольне місто" великого князівства землі Ростовсько-Суздальської, не становив спеціального уділу: це було місто великого князя... Суздальське князівство наприкінці XIII в. виділяє три уділи: Городецький, Нижегородський і Московський" [9, с. 123—124].
Напрочуд цінні свідчення!
До середини XIII століття в кожне ледь помітне селище садовили князя. Настільки розмножилися.
Ось на які уділи посадив своїх синів у 1212 році Ростовсько-Суздальський князь Всеволод (Велике Гніздо): "...разда волости детям своим". Старшому, Констянтину, дав Ростов; другому, Юрію, — Володимир; третьому, Ярославу, — Переяславль; четвертому, Володимиру, — Юр’їв (Польський)... Менших двох синів, Святослава та Іоанна, поручив він Юрію" [9, с. 123].
Більше не було чого ділити. Москви до 1212 року не існувало навіть як дрібного сільця. Як побачимо далі, дрібнішого селища не могло й бути. Такий ще один парадокс московської облуди.
З князювання Андрія Боголюбського в ростовсько-суздальській землі почався страшний розбій і різанина. У першій книзі ми приділили московському розбою і бандитизму достатньо уваги. Повторюватися не будемо.
Задля дослідження теми розглянемо коротенько матеріал про дві так званих "Ліпицькі битви", які відбулися в мерянській землі в 1177 ів 1216 роках.
Згідно із "загальноросійськими літописними зводами", після вбивства Андрія Боголюбського на Ростовсько-Суздальському великокнязівському престолі два роки сидів його брат Михайло (з 1175 до 1177 року). Скоріш за все, і князь Михайло закінчив своє життя у такий же спосіб, як і Андрій. Але історія про це мовчить. Після кончини князя Михайла почався новий розлад. Ростовці запросили на великокнязівський Володимирський (на Клязьмі) стіл Мстислава Ростиславовича із Новгорода, котрий незабаром до них і прибув:
"Мстислав поспішив до Ростова й, нашвидку зібравши військо, пішов до Володимира, бажаючи... попередити обрання іншого князя..." [5, с. 2].
Проти нього ополчилася ростовсько-суздальська земля (за винятком Ростова), бо побажали мати свого князя-мерянина — Всеволода (Велике Гніздо). Після невдалих спроб примирення дружини рушили назустріч одна одній "и сступишася у Юрьева меж Гзы и Липицы" [5, с. 3].
"Загальноросійські літописні зводи" дають мало матеріалу про "перебіг битви". Хоча то була звичайна дрібна сутичка. Послухайте: "Всеволод геть розбив Мстислава, котрий із дружиною (Ростовською.— В. Б.) втік до Ростова. Утрати з його боку були вельми незначні, тому що, крім убитих трьох бояр... "Ростовци... все повязаша, а у Всеволодова полку не бысть пакости" [5, с. 4].
Так виглядає перша Ліпицька битва 1177 року, де зіткнулися меряни з мерянами. Загинуло троє новгородських бояр, які прийшли разом із Мстиславом до Ростова.
"Бойовище
Так розповідає літопис у викладі археолога О. С. Уварова.
Той же О. С. Уваров і його команда 1852 року розрили всі курганні поховання Ліпицької битви 1177 року. Читачі мають знати, що всі Ліпицькі кургани 1177 року є круглими й повністю тотожні мерянським курганам, розритим О. С. Уваровим. Послухаємо археолога:
"Тут, крім чотирьох курганів, піднімався ще пагорб, котрий був досліджений 15 липня 1852 року. Кургани найрізноманітнішої величини мали від 17 до 142 аршинів в окружності й від 1,5 до 3-х аршин висоти... У першому кургані відкопані кості тварин, імовірно конячі. У другому... був людський кістяк, що геть зотлів.. У третьому також нічого не знайдено, крім маленького залізного списа. Нарешті, четвертий курган виявився спільною могилою, в яку зарили вбитих після битви... На глибині 3-х аршинів відкопано 29 кістяків. Три з них лежали осібно у трьох трунах, обернених на схід і зі складеними на грудях руками... Інші 26 кістяків були складені докупи, без усякого порядку і в різних напрямках...
Останній насип, так званий пагорб... досліджений пробними канавами... Таких канав викопано п’ять і всі вони довели, що пагорб був насипаний не над могилою, а насипаний на поверхні землі, над купою вбитих коней і різної розламаної зброї" [5, с. 4, 5].
Розкриті графом О. С. Уваровим поховання Ліпицької битви 1177 ропу засвідчили, що серед усіх загиблих — тільки три християни, які поховані за християнським звичаєм. Не будемо повторювати, як це виглядало. 26 кістяків, знайдених "у купі", свідчать про поховання мерян-язичників. Священик, який був при похованні, ніколи б не дозволив поховати християн, не зорієнтувавши їх на схід. Та й не становило великих зусиль класти людину на землю, зорієнтованою на схід. Цілком імовірно, і ті, хто ховав, і ті, хто керував похованням, і священик (скоріше за все, сам єпископ) розуміли, що із загиблими язичниками цього робити не потрібно.
Вражають безперечні факти збереження старих мерянських звичаїв при похованні в курганах. Звертаю увагу читачів на поховання й християн, і язичників в єдиному кургані. Що зайвий раз свідчить про його мерянськє походження. Мерянський етнос, переважно язичницький, був домінуючий не тільки в селищах, а й також і в дружині князя. Меряни-язичники у складі князівської дружини не почували себе чужорідним, стороннім елементом.
До речі, знайдені на Ліпицькому бойовищі 1177 року два окремих мерянських кургани також свідчать багато про що. По-перше, в них, безперечно, були поховані меряни-язичники; по-друге, то були не прості воїни дружини, а "полководці" (знатні люди); і по-третє, князівська еліта складалася не лише з християн, а й також із язичників-мерян.
Як бачимо, і до 1177 року населення Ростовсько-Суздальського князівства повністю складалося з язичницького фінського етносу. Як то кажуть — додати нічого.
Цікавий опис другої Ліпицької битви, яка відбулася в 1216 році. Зверніть увагу: битва відбулася між військами ростовсько-суздальських князів, з одного боку, і військами князів із Новгорода, Пскова і Смоленська — з іншого, які прибули на допомогу князеві Костянтину Перші виступали під керівництвом добре відомих Юрія і Ярослава Всеволодовичів.