Моксель, або Московія. Книга друга
Шрифт:
Не будемо нагадувати, яким чином на початку 1238 року хан Батий призначив Володимирським князем Ярослава Всеволодовича ("шапкозакидателя"), прийнявши від нього клятву на вірність, і 6-літнього сина Олександра, прозваного Невським, в аманати (заручники). Про це докладно мовилося в першій книзі.
Нагадаю лише: був князь Ярослав з міста, "що здалося на капітуляцію", Переславля-Заліського, який неабияк прислужився ханові Батию.
Отже, по лінії князівської колонізації мерянської землі ми коротко оглянули весь період перебування перших Рюриковичів у ростовсько-суздальському краї, їхні діяння, міжусобиці, середовище перебування, склад населення краю до перших кардинальних
Князі країни Моксель із 1238 року перетворилися на звичайних слуг хана і його влади, а сама територія ростовсько-суздальської землі разом із фінським етносом стала рядовим улусом Золотої Орди. Законодавчу й виконавчу владу у Володимирському улусі здійснював Великий Баскак, починаючи з 1238 року, з першого дня завоювання. Така правда історії.
7
Паралельно з князівською колонізацією країни Моксель відбувалася і її церковно-монастирська колонізація. При цьому необхідно знати: якщо князівська колонізація практично не мала жодного значення для встановлення "московської державності", то церковна колонізація фінських племен стала одним із головних факторів тієї "державності". Позаяк: "Російський народ одержав дві багатих історичних спадщини — монгольську і візантійську... співвідношення між впливом монгольським і візантійським у російській історії є співвідношення між порядком факту і порядком ідеї.
Монгольська спадщина полегшила російському народові створення плоті... держави.
Візантійська спадщина озброїла російський народ потрібним для створення світової держави ладом ідей" [56, с. 33].
Не більше й не менше!
Саме хани Золотої Орди та привілейована в Орді православна церква стали тими головними інструментами, завдяки яким з’явилися Москва, московити і сама Московська держава. Все інше, як то кажуть, додалося. І династія князів Рюриковичів — у тому числі. Хоча зазначимо: ханам Золотої Орди й на гадку не спадало що-небудь подібне. Однак їхні дії та рішення сприяли саме такому перебігу подій.
Розглянемо найбільш характерні дії та епізоди з життя православної церкви в ростовсько-суздальській землі, її владик і методи їхніх діянь. Пізнаємо саму суть тієї церкви й процес її зрощування з державною владою. Установимо, як саме дії православної церкви сприяли перетворенню фінських язичницьких племен на "плем’я московитів", а пізніше — на "великоросів". Розглянемо три головних періоди становлення православ’я в ростовсько-суздальській землі. Ось вони:
— період невпевненого просування (1073—1237);
— період відданого служіння Орді (1238—1354);
— період монастирського засилля (1354— 1505).
І. Період невпевненого просування церкви
Ми пам’ятаємо, що так звані "загальноросійські літописні зводи" нав’язували душу про двох єпископів ростовсько-суздальської землі — Феодора та Ілларіона, які нібито побували в ній до 1073 року.
Уже на стадії завершення написання другого тому роману-дослідження "Країни Моксель" мені вдалося знайти церковну книгу "Древні Святині Ростова Великого" — твір графа М. Толстого", виданий у Москві 1847 року в Університетській друкарні. Книга, звичайно, пройшла найсуворішу церковну цензуру. Про що повідано на її перших сторінках. У ІІІ розділі книги: "Історичні відомості про Архієреїв
"а) Феодор Грек.., та б) Іларіон, так само Грек... існування обох цих Єпископів доволі сумнівне, і низка святителів Ростовських вірогідно починається зі Св. Леонтія" [48, с. 68].
Офіційна церковна наука була змушена визнати факт наявності "доважку брехні" у питанні, яке стосується перших святителів країни Моксель, і зуміла відмовитися від відвертого вимислу. Тобто достовірно встановлено, що першим єпископом, який ступив на ростовсько-суздальську землю, став Св. Леонтій. І ступив святитель на ту землю тільки в 1073 році. Він появився в країні "дикій і ворожій" і був убитий мерянами того ж 1073 року. Ми вже писали, як це сталося.
Другим єпископом, який з’явився в країні Моксель, став Святий Ісайя. Він, згідно з книгою графа М. В. Толстого, "преставився (відійшов у інший світ) 1089 року Травня 15" [48, с. 68].
Наступним достовірно встановленим єпископом у ростовсько-суздальській землі був "Нестор, настановлений близько 1150, вигнаний Андрієм Боголюбським у 1156" [48. с. 69].
Однак граф Толстой не зміг обійтися без власного "доважку брехні". Він перед Нестором згадав про нібито чинного в країні Моксель єпископа Єфрема І. Оскільки той Єфрем: "У посланні єп. Симона до блаженного Полікарпа йменується Суздальським” [48, с. 69].
Не будемо вести дискусію щодо вірогідності даних про існування єпископа Єфрема. Хоча зауважимо, що сумнівне одиничне слово "суздальський" не може бути достовірним доказом. Тим паче, що абсолютно нічого не відомо про діяльність Єфрема в ростовсько-суздальській землі. Та й усі історики згодні, що після смерті Ісайї до появи в країні Моксель Юрія Довгорукого єпископа в ній не було. Можливо, він прибув разом із князем 1137 року. Хоча, ще раз нагадую, ніяких відомостей про перебування в Суздалі і Ростові єпископа Єфрема в історії не зафіксовано.
Після вигнання Никона єпископом став Леон. Про нього сказано: "Леон посвячений в 1158 році. Вигнаний із Суздаля в 1159 і з Ростова в 1162, за хабарництво, а згідно з Троїцьким літописом, за єресь. Після нього знову повернувся Нестор і пробув до 1164 р." [48, с. 69].
Єпископи ростовсько-суздальської землі не мали підтримки ні з боку князя, ні з боку населення: їх убивали, виганяли, міняли. Це цілком зрозуміло, якщо взяти до уваги, що й сам князь, і його дружина, і місцеве фінське населення жили в напівдикому стані, були кровно пов’язані з древніми фінськими звичаями й віруваннями. А християнська релігія не сприймалася місцевими фінськими племенами.
Дуже цікавий наступний єпископ країни Моксель Феодор І. Про нього в книзі графа М. В. Толстого сказано: "Феодор, на прізвисько Калугер, посвячений у Константинополі в 1170 році; позбавлений сану в 1172, за нечувані жорстокості, і, за судом Митрополита, покараний відсіканням правої руки, відрізанням язика й осліпленням" [48, с. 69].
Маємо можливість переконатися в страшному розгулі мракобісся та дикості вже в самому православному середовищі ростовсько-суздальської землі кінця ХІІ століття. Але що цікаво: єпископ-грек, прибувши із Константинополя, природно, не міг миритися ні з так званим "двовірством", ні з паралельним поклонінням каменям Кардо-сярко, ні з розбещеністю й бандитизмом самого князя Андрія Боголюбського. Він почав запроваджувати в церковному житті суворі релігійні порядки. За що й поплатився. Саме князь Андрій Воголюбський — "перший великорос", якому "однаково були любі" і християни, і нехристі, — укотре вже став організатором знущання з єпископа.