Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

— Вдома тебе чекають.

— Я знаю. Але я в полоні. Сторожу подвоєно, за мною стежить дедалі більше шпигів. Нехай там ще потерплять.

— Уже нема терпцю. Вони втратили надію на тебе. Д'Алансон витісняє тебе з їхніх думок, щоб ти знав! І це серед наших, на півдні, зрозумій! Намісник і помірковані католики там у згоді з протестантами, вони разом хочуть підтримати Конде, коли той зі своїми німецькими союзниками рушить на королівство. Провінції, що лежать на його і їхньому шляху, вже схилені на наш бік. Усе достигає, все готується, тільки ти сидиш. Наша мати пожертвувала життям, а нагорода тепер дістанеться комусь іншому, не тобі.

— Такий я нещасливий, — зітхнув він і понурив очі. Як тяжко було йому, що доводиться дурити навіть сестру! Цей схвильований, нерівний голосок, ці високі нотки ляку на

кінці слів! «Сестро! Сестро, таж я вже наважився, я вирушу раніш, ніж ти думаєш. Із тих, хто має мені допомогти, жоден не знає інших. Я багато навчився за три роки. Моя щира приятелька, стара душогубка, призналась мені, що д'Алансон уже не страшний. Сьогодні ввечері вона таємно поїде забрати блудного сина додому. Та коли я тобі скажу про свої наміри хоч слово, ти вже будеш уплутана. А я не допущу, щоб ти потрапила в небезпеку, Катрін».

Анрі підвів очі — вони були лагідні й терплячі, а більше нічого.

— Ти не хочеш? — спитала вона.

— Я не можу, — зітхнув він.

Тоді вона піднесла руку з довгими, гнучкими пальцями, достоту як у їхньої матері, і зненацька — теж достоту як мати, коли, бувало, розгнівається на малого Анрі,— сильно ляснула його по щоці. І він також дав волю рукам, наче вони обоє були ще діти й жили на батьківщині, де й селяни, і навіть вельможі не такі стримані у вияві почуттів.

Він ухопив сестру, підняв її вгору, хоч як вона пручалась, поніс на витягнених руках до дверей і не довго думавши посадив на шию охоронцеві, що й досі стояв там. Щоб не впасти з високого чолов'яги, невеличка Катрін мусила вхопитися за нього руками. А коли спустилась додолу, Анрі вже був хтозна-де. Та вона тепер знала все — і з радості Катрін засміялась на весь голос. Охоронець сміявся теж.

Дух

Ті, хто мав йому допомагати, й досі ще не знали один одного; тільки шпиги, звичайно, знали їх усіх. То були насамперед панове де Сен-Мартен-д'Англюр і д'Еспальонг, двоє пристойних дворян, дотепних і задирливих, як і велів добрий тон; а втім, вони завжди вміли вчасно спинитися. Їхнє товариство було дуже приємне, а що Анрі добре знав їхні наміри, то воно ще дужче принаджувало його. А довіреною його людиною був такий собі пан де Фервак [101] : воїн, уже не молоденький, прямодушний і скромний. З ним не могло бути ніяких жартів і теревенів: записка, що її д'Арманьяк знаходив у одягу свого пана, а звідки вона там узялась — не знати; а потім, може, коротенька зустріч, під час якої вимовлено одне ім'я: Грамон, або Комон, або л'Еспін, або Фронтенак. Врешті-решт до змови в замку пристало семеро дворян, і кожен з них зробив те з власного почину. Усіх їх уже й випробувано: Фервак раптом дав фальшивий сигнал, що їх викрили, — хай кожен рятується як може. Та вони не повтікали, бо вище за свою безпеку ставили честь виступити разом з королем Наваррським, який дасть країні мир і свободу. Анрі розпізнав найкращих якраз по тому, що вони самі не усвідомлювали, наскільки їх надила власна користь чи просто розкішна пригода.

101

Де Фервак, Гійом де Отмер, граф (1538–1613) — французький полководець. У релігійних війнах бився на боці католиків, потім перейшов на службу до Генріха IV.

Їхні таємні зустрічі відбувались на новій терасі над Сеною. Теперішній король розширив парк аж до річки, бо йому набридло, що його вірний народ, видершися берегом нагору, обліплює огорожу й голосно дивується блискучими двірськими святами. Тепер над Сеною, неприступна ззовні, височіла довга тераса; але ніхто не відав, що під нею є підземний хід. У дальшому кінці тераси була кам'яна плита, схована за колонами, і хто знав, як ту плиту підняти, міг вийти обмурованим підземним ходом аж до води. Таким способом Валуа міг би втекти човном, якби Ліга схотіла захопити його руками своїх прибічників, що їх мала в Луврі. І ось там почав з'являтися дух адмірала Коліньї.

Перший побачив його січневим вечором один придворний-католик.

Хоча він був щиро відданий Наваррі з міркувань здорового глузду, все ж його, звичайно, не дуже потішила зустріч із духом замордованого протестанта. Він висловив панові де Ферваку свою досаду, що небіжчик втручається в справи, яких не може гаразд розуміти, бо вони діялися після його смерті. І взагалі дух говорив такі нерозумні речі, що той придворний навіть не хотів їх переказати. Від його свідчення не можна було просто відмахнутись. Воно здавалося куди вірогіднішим, ніж якби про появу духа сказали гугеноти — вигадник д'Обіньє чи похмурий дю Барта. Обох цих найдавніших друзів Анрі й досі держав на відстані. Та все ж таки між ними існувала згода, при якій непотрібно особливо домовлятись, і відданість їхня була непохитна. Нехай їхній владар несправедливий до них; вони й не сподівалися від нього ласки, вони мали щось краще, щось більше. Вони розуміли: державцю доводиться прихиляти на свій бік ворогів, підкуповувати їх, зачаровувати чи навіть переконувати. Не слід марнувати сили, думаючи про таких друзів, як ми, бо ж він і так знає нас, а ми його; і не слід нас розпещувати. Треба, щоб владар умів бути й невдячним.

І, коли одного раннього зимового вечора обидва нишком прокрались до його темного покою, Анрі нагримав на них. Вони виправдовувалися тим, що мають доручення від пана адмірала: той-бо повернувся на землю. Вони розповіли, як і де побачили його, і Анрі хіть-не-хіть вислухав їх: йому вже було сказано про те, що бачив католик. Та все ж він твердив, що оце вперше почув про появу духа і що вони не на того наскочили, коли хочуть морочити його. Та вони сказали:

— Ваша величносте! Дорогий наш повелителю! Адже ж безсмертні душі існують так само, як і ми, живі люди, то що ж тут дивного, коли вони часом показуються нам?

— Я не в цьому сумніваюся, — відказав їм Анрі.— Духи знають, що ми їх боїмось, і тому з добрим наміром вони нам звичайно не з'являються. А чим я завинив перед паном адміралом, що він лякає мене?

Обидва змовчали. Або ж вони цього не знали, або ж хотіли, щоб він сам відповів собі. І він додав:

— Чи не забагато мені честі, що про мене згадують на тому світі?

— Не частіше, ніж на цьому, — заперечили вони. — Всі королівства Заходу знають про державця, що вже кілька років живе як бранець при дворі своїх ворогів. Його матері відібрано життя, друга, що був йому замість батька, вбито, і майже всіх своїх людей він утратив — їх знищило насильство. А він і взнаки нічого не дає. Поводиться як блазень і зволікає так довго, наче зовсім забув про те діло, якого всі сподіваються від нього.

— Хто це — всі? І чого сподіваються?

Вони пояснили, хто:

— Досить згадати одну людину: королева Англії дуже цікавиться вашою історією, величносте. Ми це знаємо від Морнея: він довго був там і ще й досі має надійні зв'язки з британським островом. Королева розпитує Морнея про вас, як про вельми романтичну постать. Чи зважитесь ви нарешті вколошкати пані Катрін, перше ніж вона випустить душу з вас? У країні розгоряється рух, що його природжений проводир — ви; а ви віддаєтеся мріям. Чи ж могло це не зворушити незайманого серця сорокарічної Єлизавети? Загадковий, непроникний державець! Зовсім не такий, як свистун д'Алансон, що й досі сподівається здобути її руку. Правда, вона вже знає, що в нього два носи.

Анрі понурив голову; він добре зрозумів усе, на що вони натякали, розповідаючи йому ці байки.

— І він хоче, щоб я побачився з ним? — спитав він раптово.

Друзі відразу збагнули, кого він має на думці.

— Сьогодні ввечері після одинадцятої,— хутенько шепнули вони й непомітно вибрались від нього.

Анрі прикро було зостатись самому: він боявся. Зустрітися з духом — і то дивно й моторошно; а ще йти на побачення з ним? Це вже зовсім негоже, це надмірне зухвальство. Священики обох вір пригрозили б за це покутою. А крім того, у нього не така спокійна вдача, щоб зважити цю справу тверезо, суто по-мирському. От д'Ельбеф — той зміг би! Ось яке ім'я спало на думку Анрі — ім'я людини з другого табору, з роду Гізів. Анрі не втаємничував його в плани втечі; проте д'Ельбеф уже остеріг його перед новими шпигами, що могли б і одурити Анрі гарними манерами. Він умів мовчати й давати добрі поради. І тому Анрі, вже лежачи в ліжку, сказав своєму першому камердинерові: