Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Тоді Фервак вирішив, що без нього вони розпережуться й тільки нароблять шкоди королівству. Головний доказ — те, що Наварра так невдячно повівся з ним: не сказав йому про втечу, а покинув тут. І він довго боровся з самим собою, поки взяли гору давній послух і вірність і змусили його признатися в усьому. Тільки-но дійшовши до такої постанови, Фервак, коли король лягав спати, пробився до королівського ложа — що при такій могутній статурі йому неважко було зробити, — попросив короля довірчо вислухати важливе повідомлення й зразу почав:
— Служачи вашій величності, я вплутався в одне діло, що суперечило всій моїй дотеперішній вірності трону, зате я тепер, на щастя, маю змогу
Отакий був цей Фервак. Згодом, ставши маршалом і губернатором, він іще служив Гізам — поки вони платили, звісно, — а врешті продав свою провінцію королю Анрі, чи то Генріхові, Четвертому. Перед смертю він написав урочистий заповіт, який мали читати всі; і попрощався з цим світом, переконаний, що в кожну хвилину свого суворого й чесного життя робив саме те, що було тоді найпотрібніше для загального добра.
Та один чоловік угадав, про що шепоче Фервак на вухо королю. Той чоловік був Агріппа д'Обіньє — він теж лишився в Луврі відводити очі: адже Наварра без своїх гугенотів не втече! Увечері, коли зачиняли браму, він перестрів зрадника на вулиці, здер з нього личину й виставив на ганьбу. Так принаймні здається такій людині, як Агріппа, коли така людина, як Фервак, не знаходить слів для відповіді й тупо мовчить. Нарешті прямодушний і скромний воїн усе ж таки знайшов слово, та Агріппа, що вже побіг геть, не почув його.
— Перодряп! — буркнув Фервак.
То були марнісінько втрачені хвилини. А кожна з них дорогоцінна, бо хоч який приголомшений був король, а погоня вже сідлає коней. Агріппа біжить до Роклора [103] , дворянина-католика, якому він довіряє, і то слушно. На коней — і вдвох учвал під зорями! Коло Санлі вони знайшли свого короля: той із самого ранку ганявся за оленем, а тепер уже ніч.
— Що скоїлось, панове?
— Ваша величносте, король знає все. Фервак зрадив! Шлях до Парижа — шлях до смерті й ганьби, а всі інші — до життя й слави!
103
Роклор, Антуан де (1544–1625) — французький полководець, маршал Франції. Брав участь у боях під Монконтуром, Кутра, Арком та Іврі. Вважають, що він належав до тих наближених Генріха IV, які сприяли його переходові в католицтво.
— Не треба мені цього розказувати, — відповів Анрі красномовному поетові.
Насправді ж, якраз навпаки, дуже добре, що йому так сказано, і варто подякувати за те, що зрада відрізала йому дорогу назад. Бо інакше — хтозна, як воно було б. За двадцять годин шаленого гону можна забути багато. До Парижа вів звичний шлях, і кайдани там уже знайомі. Нові, може, будуть важчі. Давні товариші по зброї, до яких він повертається, сподіватимуться від Анрі такої самої сліпої запеклості, яку вони зберігали весь цей час. А він у Луврі чимало навчився. То чи не краще перекласти вирішення на долю — може, вона сама не пустить його назад? Аж ба, так воно й сталося! Їдьмо.
Невеличкий загін — усього, з Роклором, д'Обіньє і д'Арманьяком, десятеро дворян, — вийшов з корчми. Хазяїн присвічував їм. Виходили вони по одному, і Анрі тихенько казав кожному:
— Серед вас є два зрадники. Дивись, кому я покладу руку на плече!
Першому він поклав руку на плече панові д'Еспальонгу й сказав:
— Я забув попрощатися з королевою Наваррською, їдьте назад і перекажіть їй:
Те саме Анрі зробив з другим шпигом — його він послав до короля Франції, доручивши переказати: «На волі я служитиму йому краще». Обидва, побачивши, що їх викрито, кинулись на коней. Решта дворян захвилювалися:
— Отямтесь, ваша величносте! Ці люди небезпечні, вони нацькують на нас селян. Ми не будемо в безпеці, якщо пустимо їх живих!
Анрі, тримаючи коня за вуздечку, відповів так безтурботно, ніби вони були ще на полюванні або грали у м'яча.
— Годі вже вбивств, — сказав він, лайнувся улюбленим прокльоном — кумедно перекрученими побожними словами — й додав: — У Луврі я бачив аж забагато вбитих. — Тоді рушив уперед на чолі своїх людей, а вдалині силуети шпигів уже танули в місячній імлі, але гучний тупіт підків чути було ще довго.
Без довгих балачок, як і годилось у їхньому становищі, вирішили, куди їм безпечніш їхати: вже не на схід, до кордону, куди їм навряд чи пощастило б дістатись, а на захід — у надійні укріплені гугенотські міста. Дороги туди були вільні для всіх, і вони вибрали яку схотіли — помчали лісом, кидаючи в синьозоряну ніч радісний сміх або мисливські поклики, немов їхні собаки ще гнали звіра. А натрапивши на лани, питали селян, що схоплювалися з ліжок, розбуджені їхнім гамором: чи не вибігав тут із лісу олень; і хто б повірив, що ці веселі мисливці насправді втікають, рятуючи своє життя. Вони й самі вже не пам'ятали про небезпеку, що загрожувала їм від шпигів. Скоріше той чи той згадував, що їхня втеча ще не коштувала нікому й краплі крові, хоч вона рясно лилася там, де на карті стояло куди менше. Один — звісно, не хто інший як Агріппа, — вбачав у цьому навіть якусь велич.
— Ваша величносте! Годі вже вбивств. Світає нова доба.
Він, звичайно, і не думав підлещуватися. Просто Агріппа любив перебільшувати свої враження — як ті, що підносять душу, так і ті, що повергають у порох, немов біблійного Йова [104] .
Вони їхали в крижаному нічному холоді аж до ранку, простуючи на Понтуаз; а на світанку п'ятого лютого, в неділю, погнали коней бродом через Сену — попереду сам король зі своїм стайничим д'Обіньє. Решта трохи відстали, щоб він переїхав річку перший, задля більшої урочистості. Того самого жадав і Агріппа. Обидва, перекинувши повіддя через руку, пройшлися туди й сюди берегом, щоб зігрітися; і нараз Агріппа попросив свого владаря проказати разом з ним, віддаючи дяку богові, двадцять перший псалом: «Господи! Твоєю обороною тішиться цар». І вони в один голос проказали той псалом в уранішньому тумані.
104
Йов — біблійний персонаж, чиє ім'я стало символом людини, що після багатьох років щасливого життя спізнала злидні й горе.
А потім до них приєдналась не тільки нечисленна купка їхніх супутників, бо несподівано примчало ще двадцятеро дворян. Правда, всіх їх потай сповіщено в Парижі; і в ту мить, коли вони прибули, з купки втікачів виріс цілий кінний загін, якому вже не треба перехитровувати погоню, ні, він владно стукатиме в брами міст ім'ям свого короля. Серед цієї першої двадцятки є один шістнадцятирічний юнак — він сплигує з коня й падає на коліна перед Анрі. А той підводить його й цілує — в нагороду за розумну щирість цього хлоп'ячого обличчя, обличчя північного типу, з кордонів Нормандії. «Цей знає: зі мною він на певному шляху!»