Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

Ертебіз остерігся признаватись солдатам, що він там побачив. А втім, він і сам уже не був певен, що все те було насправді. І що ближче підходив він до свого дому, то дужче ця пригода здавалась йому негожою й непевною. Такі пригоди були не для нього, і здоровий глузд запевняв Ертебіза, що тут не обійшлося без лукавого. Він думав, що треба зразу піти висповідатись. Тим часом він дійшов до своєї вулиці, а там усі сусіди висипали з будинків; він хутенько шаснув у свій і ліг у ліжко. Пані Ертебіз принесла йому гарячого вина.

Аж через дві години — бо він був чоловік твердої вдачі — дружина випитала в нього всю історію. До вечора її знала вулиця, на другий день — цілий Париж. Люди приходили з найдальших кінців міста,

щоб з власних Ертебізових уст почути, що король спить разом з королевою. Це було дуже корисне для королівської влади й шкодило Лізі, а тому отець Буше почав у своїх проповідях паплюжити Ертебіза, казати, що його підкуплено, й називати знаряддям сатани. Та невеличкий білизняр стояв на своєму, бо з часом пригода сповнила його гордістю й стала здаватись не такою непевною, як зразу.

— Ертебізе, а що ж ти, власне, там бачив?

— Його величність король лежав у своєму золотому ліжку, на голові золота корона, а поруч нього королева, гарна, як вранішня зоря. Це правда, щоб я з місця не встав.

Він твердив так цілих тринадцять років. Потім королівство докотилося до того, що короля вбили, а його наступник Анрі, чи Генріх, Четвертий мусив побивати у війні свoix-таки французів, щоб вони не попали під п'яту до Габсбургів. Ліга тоді для пожвавлення своїх процесій випускала танцювати на вулиці голих жінок. Її розперезаність була жахлива, а кровожерність майже сміховинна. Невеличкий білизняр, відомий на все місто своєю казковою історією, був не першою жертвою, але й на нього накинулись шалені жінки як на ворота святої церкви:

— Це той Ертебіз, що бачив, як Валуа лежав у ліжку зі своєю потіпахою!

І сотні босих ніг затоптали Ертебіза на смерть.

Насолоди

Королева Наваррська тримала власний двір — кілька невеликих покоїв, де вона вечорами збирала своїх приятельок, своїх поетів, музикантів, учених гуманістів і своїх коханців. Тут Марго була божеством і не мусила нишком підглядати крізь запони, як на святах її брата, короля Франції. Її любий муж Анрі якось увечері застав її за грою на арфі, а один поет декламував милозвучні вірші на її честь; правда, в поетичному світі вона звалась Лаїсою [98] , була гетерою й владарювала над людьми завдяки своїй вроді й ученості. Марго-Лаїса в усій досконалості, до якої вона завжди прагнула, сиділа на високому кріслі. Ще в двох кріслах, праворуч і ліворуч, сиділи обличчями до неї дві вельможні дами: пані де Майєнн і герцогиня Гіз. А біля ніг божества, та й коло обох інших муз лежали особи не такі важливі, одначе необхідні для завершення картини. Обрамлювали її дві колони, увиті трояндами, а між ними висів великий світлий гобелен, на якому були виткані фантастичні образи весни. Від усієї сцени віяло ясністю й спокоєм: поетові, що стояв спереду в півколі інших постатей, лишалося тільки оспівати її; він ледь нахилявся на один бік і підіймав другу руку, ніби йшов вузькою стежечкою над безоднею.

98

…в поетичному світі вона звалась Лаїсою… — Лаїса — ім'я двох славнозвісних грецьких гетер; стало символом жінки, що дає натхнення музикантам і поетам.

«У Луврі не скрізь так спокійно, — подумав Анрі, побачивши двір королеви Наваррської.— А ще як згадати про церкву, де проповідує Буше! Може, передражнити його, показати оцим, що тут зібралися, зразок його красномовності? Чи варто?» Ні, він хоча й став на місце поета, але виголосив рядки, які несподівано спали йому на думку: «Adjudat me a d'aqueste hore, поможи мені в цю годину», —

ту саму молитву, що проказувала його мати під час пологів. Ті гучні слова були звернені до святої діви, але водночас і до королеви Наваррської: отже, її коханий владар перевершив усі славослів'я, скільки чула їх пані Маргарита при своєму дворі. За це вона щедро віддячила: пригравала до його декламації найблискучішими пасажами на арфі, а тоді подала йому свою прекрасну руку для поцілунку. Поцілувавши руку, Анрі запевнив Марго при всіх її шанувальниках, що радий догоджати й служити їй так ревно, як ще ніколи. Вона його зрозуміла й знов подала йому руку — цього разу щоб він звів її сходинками з помосту, на якому стояли крісла, і вивів з покою.

А коли їх уже ніхто не міг почути, він зареготався й сказав:

— Сходіть-но до вашої матері, королеви. Мені цікаво, який у вас буде вигляд, коли ви повернетесь від неї.

— Що це означає? — ображено спитала Марго. — Зі мною тепер ніхто вже не поводиться так негоже, як за часів короля Карла.

— Сподіваймося, що так воно й є, хоча ваш брат, король, злий на вас не менше, ніж мати.

— Та що сталося, скажіть ради бога!

— Ні, не скажу. Запевняю тільки: сам я не вірю в те, що вам приписують. Це все вигадано, щоб посварити нас.

Він провів свою дружину до покоїв пані Катрін. Та щойно вони розлучились, як до нього підійшла інша дама — герцогиня Гіз, що теж мала клопіт. По ній це було видно вже давно: ще сидячи в кріслі на помості, вона тривожно крутила головою, хоч усі інші були незворушно спокійні. Так поводяться люди, що не можуть отямитись від якогось тяжкого переляку.

— Ваша величносте, — сказала герцогиня, простягаючи до нього обидві руки долонями вгору, — я нещаслива, безвинно скривджена жінка і заслуговую, щоб ви мене втішили.

Він хотів був відповісти: «Можу і я — після всіх інших, хто вас утішав», — та не встиг. Бо герцогиня вже говорила далі:

— Ви найближчий герцогів друг, тож переконайте його заради бога, що я невинна, а то він заподіє мені бозна-що!

Аж тепер вона спинилась перевести дух, і Анрі зміг сказати:

— Я можу засвідчити, що ви невинні, пані, бо мені ви, на жаль, ще не довели протилежного.

— Подумайте лишень, що зробив зі мною той навіженець. Сьогодні вранці я почувала себе не зовсім добре, а він був через щось дуже сердитий, а через що, не хотів сказати. Та я й так здогадувалась, бо що може бути в чоловіка на думці, як не ревнощі. І раптом йому заманулося, щоб я випила бульйону. Але яким тоном він це сказав! Зразу навіяв мені найстрашнішу підозру. Та хоч скільки я відмагалась від того бульйону — ні, «даруйте мені, але бульйон ви вип'єте!» — і тут-таки посилає на кухню.

— Він хотів вас отруїти? — спитав Анрі тихо, злякано, бо пригадав, що це він сам назвав герцога рогоносцем і, мабуть, назвав перший. Відтоді Гіз усюди шукав потверджень, і ось які страшні виявились наслідки для бідолашної жінки. — Сподіваюся, ви йому вихлюпнули той бульйон у вічі?

— Що ви, хіба так можна! Я допросилась у нього, щоб він дав мені півгодини, і за той час приготувалась до смерті.

Анрі вже бачив нещасну жертву ніби крізь туман, бо очі йому набігли слізьми.

— А тоді принесли бульйон. Герцог тим часом вийшов. І я випила чашку до дна.

Навіть за чоловікової відсутності вона корилась йому, підкріплена надією, що останні молитви очистили її від усіх плотських прогріхів.

— І що б ви подумали! — вигукнула вона з раптовою злістю. — То був звичайнісінький бульйон, і все.

Її гнів передався і йому. Оце-то Голіаф, оце-то красень! Жінок залякує. Ось як він мститься, коли вони йому наставляють те, що так йому личить.

— Вельможна пані,— сказав Анрі з щирим переконанням. — Я бачу, що вас безвинно покривдили. І ви заслуговуєте, щоб я вас утішив і загладив провину всіх чоловіків перед вами, тобто і мою провину.