Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

Сов відповідала на усмішку життя з властивим тільки їй чаром. Натура в неї була врівноважена, а не така бурхлива й п'янка, як у королеви Наваррської. Показати себе слабкою могла герцогиня Гіз, але не Сов — та знала, як далеко можна зайти в усьому. Анрі вмів порозумітися з нею — він умів порозумітися з Марго, і з пані Гіз, і з Шарлоттою де Сов, і з усіма іншими, кого він любив і вщасливлював. Було їх багато, за звичаєм цього двору, і навряд чи його ще молоде тіло здатне було довго витримувати таке безладне розтрачання сили. Найспокійніше бувало йому з Шарлоттою, тому він і віддавав перевагу їй.

Так було тому, що, лежачи ночами вдвох без сну, вони давали одне одному змогу думати про своє. Він знав, про що весь час думає вона: про Гіза та його шанолюбні заміри. Гіз лишався

єдиним владарем її помислів, навіть спотворений. «А мені дарма, у неї такий гарненький ротик, коли вона розтулить його, замислившись, і очей таких більш ні в кого немає: вузенькі довгі щілинки, і в них іскриться дотепний розум. Могло б непокоїти те, що й вона ніколи не дивується, коли я довго мовчу. Може, вона вже здогадалася, про що я думаю? Її густі вії щось приховують від мене, та ось раптом наші погляди зустрінуться, і вона всміхається співчутливо. Але я цього й заслужив, бо що я здійснив більш як за три роки з усіх своїх рішучих постанов мститися й ненавидіти? Нічого. Король, Гіз і пані Катрін — усе ще живі, а я їхній бранець, їхній приятель; думаю про них більше, ніж слід, і пускаю їм ману. Ця жінка, що лежить біля мене, має рацію, коли вважає Гіза кращим чоловіком, ніж я. А все ж у нього тепер спотворене обличчя — це за те, що він ударив ногою в обличчя мертвого пана адмірала».

— Уява моя часто переносить мене в гори, — казав він у нічній тиші своїй коханці.— У Луврі жити мені подобається, бо тут багато приятелів і гарні жінки. Та я нудьгую, що так довго не бачив гір. Хто не ходив по них дитячими ніжками, той не знає, що це таке — носити в серці їхнє ім'я. Піренеї.

Він мріяв, а Сов дивилась на нього. На спробу вона закинула:

— А далеко туди?

— Верхи за днів десять доїхав би. Я побився об заклад з кузеном Алансоном, — відповів він завзято, і такій пильній слухачці було цього досить: він виказав себе й свого спільника. Щоб затерти те зізнання, він зразу почав плести байки про водоспад, що рине з піднебесся. Захопившись, вигадав, ніби одного разу сам кинувся в той водоспад і потік виніс його в долину, просто до ніг матері, королеви Жанни.

— Чиєї смерті ще й тепер, через три роки, не з'ясовано, — зразу докинула Сов. І не відомщено! Цього вона не вимовила, та Анрі однаково почув. О, він добре відчував її цікавість! Відчував так само виразно, як доторки її тіла. Найбільшу хіть Сов мала не до любощів, а до розгадування й вистежування. З нею й незчуєшся, як уже зрадив себе. Її тендітне тіло дуже легко було зморити, і щодо цього Анрі навіював їй страх, а вона йому — своєю проникливістю.

Одначе вона не виказувала його старій королеві, хоч це був її обов'язок. Ну що може зробити цей бідолаха? Хіба лиш кілька разів поговорити з кимось потай, і що тут страшного? Так виправдовувалась вона перед собою. Пані Катрін сама тільки посміялась би, дізнавшися, що він знову змовляється з її сином д'Алансоном, який уже стільки разів його підводив. Усі задуми цього бідолахи захиріли, йому дуже скоро вистачатиме самих мрій. Він уже нічого не зробить, міркувала Сов. Він їде на полювання і вчасно повертається додому, бозна-як пишаючись мисливською здобиччю. А головне — він забагато спить із жінками. Вона остерігала його щодо цього цілком щиро, бажаючи йому добра. Серце в неї було не лихе.

Звичайно, розлучити його з Марго вона хотіла. Бо поки принц крові одружений із сестрою короля, він, незважаючи ні на що, має якісь шанси. А трон повинен посісти не він, ні, на трон повинен зійти її єдиний владар — Гіз! Тому Сов намагалась переконати свого тимчасового коханця, що любить його віддавна: ще з тієї першої зустрічі в парку, коли дві приятельки Шарлотта й Марго прогулювались, а перед ними йшли павичі. «Цей буде моїм, і я вся належатиму йому, — так буцімто відразу вирішила вона. — Я спритна, я розумна, і якщо він одружиться зі мною, то стане королем». Ось у чому вона хотіла його переконати. Та шкода — його лукава усмішка сказала їй, що вона може заморочити його не більш, ніж він її. Розсердившись, вона того ранку відпустила його раніше, хоча з її обіймів він, мабуть, попав тоді в обійми її любої приятельки Марго.

Отакі були

насолоди. І врешті якось уночі йому стало недобре — на щастя, не де-небудь, а в подружньому ліжку. Млості тривали з годину, і Марго тяжко тривожилась за нього. Вона рятувала його, як годиться вірній дружині: скликала своїх фрейлін та слуг, сама не відходила ні на мить — а то б він умер. Цей випадок мав би його напоумити, сказала вона йому.

— З вами ж такого ніколи не бувало. Ви надто часто шукаєте насолод із жінками.

І він лишився вельми задоволений нею, вихваляв її потім перед усіма й з нею ж таки першою знову зажив насолоди.

Поворот

Надто довго він зволікав, забагато обмірковував і вагався. Наважився врешті інший. П'ятнадцятого вересня 1575 року все повернулось інакше: герцог Алансонський щез. Перед обідом королева-мати наказала шукати його по всьому замку, тяжко турбуючись за його здоров'я. Адже вона з власного досвіду знала, як легко відібрати людині життя. Одначе трупа не знайшли. Невже д'Алансон таки втік, не сказавши нічого навіть сестрі? Та, як звичайно, бавилася зі своїм двором у Парнас. А що ж Королик? Пані Катрін була вже готова до того, що не побачить більш і його — аж він раптом, мовби ніде нічого, приходить із гри в м'яч і навіть спершу приймає ванну.

— Що ти знаєш, Королику? Кажи правду! А то пошкодуєш.

Анрі засміявся.

— Мені щойно розповів мій д'Арманьяк, що кузен утік — кажуть, у нібито порожній кареті. Хочете знати, вельможна пані, що тепер буде? Двоносий звернеться до країни й народу з закликом повстати. А потім ви, вельможна пані, помиритеся з ним і дасте йому все, чого він жадає.

Анрі навіть сердився — через те, що його запідозрили в співучасті, подумала вона; і, звісно, ця підозра не даремна. Та все ж вона поки що не стала обмежувати його волі ще дужче. Передбачення його справдилось до слова: з'явилася відозва до країни й народу, в якій принц-наступник згадував про загальне невдоволення, про те, як багато поміркованих в обох релігіях жадають миру; але вимагав справедливості й для себе. Бо в братовому палаці він, мовляв, зазнає самих прикрощів і не дістає грошей. У цих словах стара королева вже побачила спосіб, як вернути своє любе дитя назад, і тому сприйняла відозву куди спокійніше за сина-короля: того вся ця подія глибоко стривожила. Та й місто Париж відразу схвилювалося, передчуваючи події і страшні, й цікаві. Що таке? Брат короля, той, що його величають монсеньйором, подався вслід за принцом Конде до Німеччини! Вони вже сунуть на нас військом із французів та німців, сто тисяч душ, як одна, сусідонько! І декотрі парижани — а згодом усі — почали бачити на червоному вечірньому небі постаті озброєних людей.

Саму лиш пані Катрін усі ці видива та чутки не збили з пантелику. Анрі Наварра, на її думку, поводився загадковіше, ніж її син д'Алансон, якого вона знала й не боялася. Одного разу вона несподівано дала своєму бранцеві прочитати відозву його спільника. Та після трирічної науки Анрі володів своїм обличчям у будь-якій ситуації. Навіть бровою не повівши, він кинув:

— Я ці речі знаю. Я сам таке писав, коли був із адміралом та гугенотами. Скоро монсеньйор заговорить не так. Спочатку ми пиндючимось, але врешті-решт доводиться танцювати під чужу музику. Це діло не для мене.

Щира була його зневага чи вдавана, а підозри в доброї приятельки нітрохи не розвіялись. Вона наказала стерегти його що пильніше й приставила до нього нових шпигів, про яких він і не здогадувався. Вони мали при кожній нагоді провокувати його на необачні слова і вчинки. Довкола нього снувалось темне павутиння, а сам він ще старанніше морочив увесь двір веселим настроєм та гаданою бездумністю. Але в душі його відбувалась тяжка боротьба, і така похмурість панувала в ній досі тільки раз.

«Поки я зволікав, вертун наважився діяти! І тепер усе пропало, все було марне: тривале прикидання, нескінченні роздуми, безнастанне вивчання людей. Я пройшов школу нещастя — і все ж лишаюсь там, де був уранці після Варфоломіївської ночі».