Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

Карл Дев'ятий випроставсь якомога величніше — наскільки дозволяла нічна сорочка, в якій він заплутався ногами. Скосивши погляд, він оголосив цим своїм непроханим гостям: правосуддя має здійснитись.

— Вину Гізів виявлено. Я їх покараю. Така моя воля.

— Не твоя, — відрубала пані Катрін. — Це воля твоїх гугенотів, а ти — знаряддя в їхніх руках, бідолашний мій сину. А коли ти допитаєш Гізів, то дізнаєшся, що вони тільки виконали вказівки твоєї матері й твого брата, бо це ми наказали стріляти в адмірала, щоб урятувати тебе.

Цю жахливу річ вона повідомила, нітрохи не піднісши тону, і навіть знизала плечима. І тому Карл у першу

мить ще не збагнув усього змісту її слів. Він досить спокійно перепитав:

— Це ти наказала? Не може того бути, мамо!

Вона сиділа перед ним і дивилась на нього знизу вгору, не відводячи погляду. Троє італійців уже знов хотіли заторохтіти. Але д'Анжу спинив їх; самого його трусило, і він насилу стримував той дрож. Це була небезпечна хвилина: недаремно материн улюбленець не радив їй відкривати правду. Але вона не послухалась, бо вважала, що ця правда, тверда, як палиця, піде на користь її бідному синові.

— Так, це я наказала, — підтвердила вона, сидячи перед ним, звівши до нього погляд і стежачи, що робиться в його душі. А Карл спочатку зблід, тоді почервонів, сіпнувся до дверей і знову ступив назад. Секунду чи дві він мав твердий намір покликати варту й заарештувати всіх, у тому числі й матір.

Але цього не сталось. Обличчя йому враз налилося кров'ю, і він аж захитався.

— Сядь, сину, — порадила пані Катрін, а своєму улюбленцеві поглядом звеліла, щоб не трусився: нема чого. «Цей різник не знає, на що зважитись, — подумала вона пре Карла Дев'ятого. — А я вчиню так, що Габсбурги будуть задоволені, та й сузір'я цього хотіли. З усім я в згоді».

Карл зіперся на стілець і злісно процідив крізь зуби:

— В монастирі б вам заховатись, пані, бо ви зробили мене вбивцею мого найкращого друга й накликали на мене прокляття сучасників і нащадків.

Та пані Катрін не втратила свого спокою; схожий на отупіння, він міг урешті відняти рішучість у кожного. Вона не відступалася від свого:

— Ну, коли вже ти заробив прокляття, то рятуй принаймні життя й трон. Для цього досить одного удару меча.

Карл зрозумів, кому треба завдати того удару. Немовби сам уражений ним, упав він на стілець. То була найтяжча його помилка: відтепер усі, в один чи в кілька голосів, могли вмовляти його, скільки хотіли:

— Один-однісінький удар меча, ваша величносте. Дайте наказ, і ви відвернете багато лиха й смерть тисяч людей.

Він рвучко труснув головою й заплющив очі.

— Паризькі квартали озброюються! — знов осмілівши, гукнув д'Анжу й грюкнув кулаком по столу. Парижани й справді озброювались, але тільки через чутки, які розпускав він сам: нібито на місто суне незліченне гугенотське військо. Карл розплющив утомлені очі й глянув на брата з глибокою зневагою. Вже заляканий і зломлений, він ще по-своєму опирався: замкнувся в собі й зневажав їх. Тоді змовники почали тиснути на нього з подвоєним завзяттям:

— Тобі вже не можна відступити.

— Вам уже не можна відступити.

— Ваша величносте, вже не можна.

Слова переплітались, один голос підсилював другого, але й кожен зокрема проривався до його вух: глухий і низький старої, два; гучні, високі італійські й третій — верескливий, мов у папуги. А д'Анжу й де Таван кидали в ту зливу слів запальний бойовий поклик:

— Смерть адміралові!

Карл терпів ці тортури з годину. Час від часу він казав: «Я не дозволю й пальцем доторкнутись до адмірала», — та його ніхто не слухав і не хотів слухати. Іще він казав: «Я не можу ламати

свого королівського слова». Те слово він дав французькому дворянинові, але забув тепер, з ким говорить. Отож він однаково що й не казав нічого.

Раптом він застогнав, прокинувся з своєї безвладності, витяг голову до дверей і простяг до них обидві руки. «Отже, все ж таки покличе варту?» — подумала мати, ледь похолонувши. Але він зробив щось багато дивніше. Він спитав:

— Де мій брат?

Враз запала тиша: всі дивились то на нього, то одне на одного. Що він має на увазі, про кого говорить? Мати відповіла:

— Твій брат ось тут, сину.

Проте він не звернув ніякої уваги на ті слова, і вона спантеличилась. Пані Катрін могла впоратися з будь-якими ділами, але перед почуттям вона губилася й тоді вже не тямила нічого. Правда, вона ж не була при тому, як її бідний підпилий син одного вечора зацьковано шепотів на вухо свіжоспеченому зятеві: «Наварро! Помстися за мене! На те ж я й віддаю за тебе сестру. Помстися за мене й за моє королівство!»

Чисто випадково молодий король Наваррський в ту годину лежав у ліжку, оточений чотирма десятками дворян-протестантів. А міг би і встати. Вони мали досить вимог до короля, навіщо відкладати до ранку? Вони могли б і зараз усім гуртом вирушити й прорватись до передпокою королівської спочивальні, мавши таку перевагу в силі. Двері розчиняються навстіж: мій брат! Ти прийшов визволити мене!

Та двері не розчинились, брат не прийшов на допомогу, і нещасний збагнув, що наближається кінець. Це побачила по ньому й пані Катрін: на таких речах вона зналася. Тепер він відчуває себе покинутим, беззахисним. Швидше — останній удар! Зіпершись на палицю, вона підвелася з місця, схопила за руку свого улюбленця д'Анжу й закричала так гучно, як ще ніхто досі тут не кричав:

— Утікаймо геть із цього двору, щоб урятуватися від згуби й не бачити катастрофи! А як легко було б її уникнути! Але ж твоєму братові не стає духу, він боягуз!

Почувши те слово, схопився й Карл. Боягуз! Його ніби ляснули батогом по щоці. Під ним розкрилася безодня: мати зрікалась його. У голові в нього вирували суперечливі думки. Честь, страх, лють і почуття власної правоти роздирали його, і обличчя в нього нестямно тіпалось. Він ладен був упасти на коліна. І так само ладен був заколоти кинджалом будь-кого з цих людей. Але він обрав третє: ошаленів. Вибух шаленства в останню мить урятував його від убивчої розпуки. Він почав бігати по кімнаті й горлати, розпалюючи себе. Важко сказати, чого там було більше: нестями з жаху чи умисного прикидання. Він, як буря, відмітав під стіни кожного, хто траплявся на дорозі. Пані Катрін майже як молоденька шаснула за схожу на бастіон шафу й звідти прикидала, як далеко зайде він у своєму шаленстві. Навіть щодо цього вона не дуже вірила в здібності свого бідолашного сина.

Та ось Карл зупинився — посеред кімнати, в грізній самоті, як і хотів. Хоча всі попринишкали, як миші, та він іще ревнув:

— Тихо!

Розпалюючи себе ще дужче, він почав по-блюзнірському лаяти матір божу. А тоді з уст його посипались виплоди шаленства:

— Ви хочете вбити адмірала? І я хочу. І я хочу! — загорлав він так, що в нього справді потемніло в очах. — Тільки хай тоді й усі гугеноти у Франції згинуть! Щоб ні однісінького не зосталося, щоб потім не було кому дорікати мені. Цього я не хочу, ні, не хочу! Ну, робіть своє, віддавайте накази! — Він затупав ногами і ревнув: — Ну, хутко! Чи, може…