Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

Карл уже захрип, а з-за дверей, як і раніше, чулося кровожерне виття. Заговоривши нарешті звичайним голосом, він наказав їм зректися своєї віри: тільки так вони можуть урятувати собі життя. Конде зразу вигукнув, що він про таке й не подумає, бо віра дорожча за життя. Анрі дратливо махнув на нього рукою й заспокоїв Карла: мовляв, про це можна поговорити. Та кузенові притьмом захотілось опиратися тепер, коли вже було запізно. Він розчинив вікно, щоб чути було дзвін на сполох, і під той дзвін заприсягся, що не зрадить віри, хоч би й настав кінець світу.

Анрі зачинив вікно й підійшов

до Карла, що з кинджалом у руці стояв перед шафою, схожою на бастіон: масивні поперечини, гарматні ядра з чорного дерева, скрізь пообковувано залізом. Наварра підступив до шаленця спокійно, але рішуче, й сказав йому на вухо:

— Шаленець — отой он зі своєю вірою. А ви, ваша величносте, зовсім не шалені.

Карл підніс кинджал, та Анрі відхилив його руку:

— Облиш, брате королю!

Як йому спало на язик те слово? Карл, його почувши, впустив з руки свій кинджал, що впав додолу й відскочив убік. Обхопивши обома руками шию друга, кузена, зятя й брата-короля, бідолаха заридав:

— Я не хотів цього!

— Можу повірити, — відказав Анрі.— Але хто ж тоді хотів?

Відповіддю було кровожерне виття, що долетіло звідкись іздалеку. Карла аж тіпало від ридання, та він спромігся мотнути головою в бік стіни: мовляв, чи не має вона вух. І справді, хіба й тепер його мати, пані Катрін, не могла своїм звичаєм просвердлити в ній дірку, щоб шпигувати й за сином? Правда, в цю хвилину вона скоріше прислухалась до кровожерного виття різанини; навіть така запекла душогубка не могла інакше. Вона чалапала туди й сюди по своєму покої, і палиця, її тикалась у підлогу якось невпевненіше, ніж звичайно. Стара перевіряла, чи добре замкнено двері, позирала знизу вгору на своїх широкоплечих, незворушних вартових: чи довго вони її захищатимуть. Може, гугенотам, хай навіть останнім, з відчаю спаде на думку пробитися сюди й ще хутенько відібрати в неї дорогоцінне старе життя, перше ніж самим піти на той світ. Велике свинцево-бліде обличчя лишалось без виразу, очі — без блиску. Раз вона підійшла до однієї скриньки й перевірила, чи на місці там порошечки та пляшечки. Хитрість завжди лишається про запас, і навіть людей, які вдерлися тебе вбити, можна врешті-решт умовити спершу випити по чарці.

Анрі тихенько захихотів сам до себе: того сміху несила було стримати, як і Карлового ридання. Жах робить кумедне ще кумеднішим. У вухах лунає кровожерне виття різанини, а в уяві зринають винуватці з усією їхньою потворністю й недолугістю. Це велике щастя, бо власна ненависть задушила б тебе, якби ти не міг сміятись. Анрі в ту годину навчився ненавидіти, і йому дуже помогло те, що він міг посміятися над усім ненависним. Похмурому кузенові Конде він гукнув:

— Ха! Уяви собі д'Анжу. Репетує: «Tue!» — а сам ховається під столом.

Кузен лишився похмурий, як і був, зате Карл почав жадібно допитуватися:

— Правда? Мій брат д'Анжу сховався під стіл?

Цього Анрі й хотів: розраховував на Карлові почуття до спадкоємця трону. Треба було відхилити його увагу на нелюбого брата — хай він забуде, що має тут у руках своїх родичів-гугенотів і що він шаленець. Кумедне особливо добре помагає проти безпосередньої небезпеки: насмішивши, можна принаймні віддалити її. Анрі, що в цю годину

навчився ненавидіти, зрозумів водночас і всю цінність лицемірства. Тому він вигукнув відвертим, щирим тоном:

— Я знаю, брате мій королю, що всі ви в глибині душі не хочете нічого поганого. Ви тільки хочете збавити час, як на турнірі або у грі в кільця. Tue! Tue! — передражнив він, завиваючи так, що в кожного відпала б охота до такої розваги.

— Ти так гадаєш? — спитав Карл з видимою полегкістю. — Тоді я признаюся бодай тобі одному: ніякий я не шаленець. Просто мені не лишають іншого виходу. Згадай, що моя годівниця — гугенотка і що я знаю ваше віровчення змалечку. Д'Анжу хоче мене вбити! — заверещав він, поводячи люто очима, ніби знову скочувався в своє шаленство — чи то справжнє, чи То вдаване. — Та коли я загину, тоді помстись за мене, Наварро! Помстись за мене й за моє королівство!

— Та ми з тобою заодно, — з притиском підтвердив Анрі.— Ти шаленітимеш, коли доведеться, а я вдаватиму блазня, бо я справді такий. Показати тобі зараз одну штуку? Дуже гарна штука, — запевнив він трохи нерішуче, бо потай мав сумнів, чи добре вона скінчиться. За спиною в Карла схожа на бастіон шафа — масивні поперечини, гарматні ядра з чорного дерева, куте залізо — непомітно прочинилася; це побачив тільки Анрі, і він зразу впізнав двоє облич, що визирали звідти. Поглядом він наказав їм ще почекати. А тим часом вимахував перед Карлом руками, неначе ярмарковий штукар-шарлатан.

— Ти, звичайно, гадаєш, що хто помер, той уже не встане, — почав він бундючно, як звичайно говорять такі штукарі,— Але ми, гугеноти, не такі, з нами смерті впоратися важче. Не хвилюйся ж, брате королю! Вісімдесят дворян ви мені замордували в Луврі, але перші двоє вже ожили.

По-фокусницькому ворушачи всіма десятьма пальцями, він повів руками згори вниз, у напрямку шафи, трохи відступивши, щоб не бути занадто близько до того дива, яке зараз мало статися. Карл теж трохи відступив, на обличчі його відбивались недовіра й острах.

— З'явіться! — вигукнув Анрі.

Двері шафи широко розчинились, і перед Карлом упали на коліна д'Обіньє і дю Барта. Відбулось те дуже швидко; перший крик нового нападу шаленства не встиг вирватись із Карлових уст, а тому він мовчки дивився на обох, наморщивши лоба. Вони стояли на колінах, і в тій поставі один був удвічі вищий за другого, але обидва прикладали руки долонями до грудей, як і годиться бідним вигнанцям, що насміли повернутися з такого місця, звідки повертатись не дозволено. Обидва враз заговорили глухими голосами:

— Простіть нам, ваша величносте, що ми покинули царство Плутона! І не будьте суворі до чарівника, що викликав нас ізвідти.

Цього разу Карл вирішив не шаленіти. Він сів і сказав:

— Вас іще мені тут бракувало. Можете встати, але що мені з вами робити далі? От паскудство!

То була найтверезіша мить у його житті: все, що сталось і що мало ще статися, було йому просто огидне й мучило його. Це видно й на його портреті. Король із виснаженого роду: білий шовк, скісний погляд, сповнений підозри й нехоті, але нога виставлена, мов у балеті. Карл Дев'ятий повернув руку долонею вгору: знак, що він дарує своїм бранцям волю.