Молоді літа короля Генріха IV

Манн Генрих

Але ні про яке «може» не було вже й мови, і нещасний знав це. Всі кинулися до дверей і аж застрягли в них, пхаючись один поперед одного. Останньою вийшла мати: на порозі вона ще озирнулась і кивнула йому головою з виразом незвичайної похвали. Мовляв, ти впорався краще, ніж я від тебе сподівалась. Зачинивши за собою двері, вона хвильку постояла, прислухаючись, що він робитиме далі. Щось занадто тихо. Зомлів? Було б чути, як упав. Хто знає… Хіба його вгадаєш, вирішила пані Катрін і заклопотано почалапала за рештою. Бо ще багато треба було вирішити й негайно здійснити.

Досі, перестрибуючи думкою через безодню, вона сама не вірила по-справжньому, що досягне другого краю. І ось вона вже на тім боці — завдяки своєму терпінню, сміливості

й передбачливості. Отже, верховне керівництво тим, що мало відбутися, по праву належало їй. Синові її д'Анжу треба триматись осторонь від здійснення цих планів. Майбутній король не повинен сам брати участь у ділі, що, можливо, лишить на його виконавцях непривабливі сліди, хоч яке воно корисне й мудре. Дванадцята година. Яка це ніч? На святого Варфоломія. Хай хоч як наші дії узгоджені з тим, що робиться в світі, та завжди є небезпека, що їх зрозуміють хибно, і важко сподіватись на вдячність.

Зізнання

Ось вони вдерлись у подвір'я його дому. Адмірал Коліньї чув, як у двері внизу гупають приклади чи кілки. Хтось командував; різкий, дратливий голос був йому знайомий: Гіз. Умить адмірал зрозумів, що його чекає — смерть. І він підвівся з ліжка, щоб зустріти її стоячи.

Його слуга Корнатон накинув на нього халат. Хірург Амбруаз Паре спитав, що це означає, і Корнатон відповів, дивлячись на пана адмірала:

— Це бог. Він кличе нас до себе. Вони ломляться в дім. Оборонятися годі.

Грюкіт затих, бо Гіз звернувся з промовою до свого загону. Там було багато вояків — у тому числі й сторожа, яку король Наваррський розмістив у крамницях навпроти охороняти адмірала: він, певне, і в голові не покладав, що командир тієї сторожі з самої ненависті зрадить свій обов'язок. Вони захопили вулицю Сухого Дерева, і всі виходи з неї, і ті будинки, де оселилися дворяни-протестанти. Ці дворяни вже не могли пробитись до пана адмірала, чиє життя було їм дороге, бо наклали своїм власним.

Знак подав дзвін з монастиря Сен-Жермен-д'Оксеруа. В усьому місті вийшли на вулиці озброєні городяни. Вони впізнавали своїх по білій пов'язці на рукаві та по білому хресту на капелюсі. Усе було передбачено, кожному визначено завдання — від найменших до найстарших. Пан де Монпансьє [77] взяв на себе Лувр, щоб звідти не втік жоден протестант. Вулицю Сухого Дерева приділено панові Гізу, бо він сам випросив для себе честь зробити кінець адміралові, що був і досі живий, хоча поранений і безпорадний. Під глухе бамкання дзвона він різким голосом прокричав перед своїм загоном:

77

Монпансьє, Луї де Бурбон, герцог (1513–1582) — французький полководець. Надзвичайно жорстоко переслідував протестантів, брав участь у різанині Варфоломіївської ночі.

— У жодній війні ще не здобули ви такої слави, як можете здобути сьогодні!

Солдати розуміли це й самі, а тому відважно взялися до діла.

— Як жахливо хтось закричав! — сказав у кімнаті нагорі пастор Мерлен. Той крик і досі лящав усім у вухах. Слуга Корнатон знав: то кричала служниця, вони її замордували.

— Вже на сходах, — промовив капітан Йоле. — Та ми нагорі завалили двері й дорого продамо своє життя. — І вийшов до своїх швейцарців.

У кімнаті в Коліньї залишились тільки його лікар, його пастор та його слуга — як не рахувати четвертого, скромного чоловіка, що марно намагався ухилитись від поглядів пана адмірала: смолоскипи кидали у вікно посвіт, наче від пожежі. Пан адмірал на вигляд був спокійний; на його обличчі вони бачили душевний мир і бадьорість перед лицем смерті. Він не хотів, щоб вони читали на ньому

ще й інше, приватну справу між ним і богом, яка досі не була владнана й тяжіла на серці. Всі ці люди мали відійти звідси, і то якомога швидше. Він попрощався з ними й наполегливо зажадав, щоб вони рятувалися.

— Швейцарці ще втримують сходи. Підніміться на дах і втікайте. А я вже давно приготувався до смерті, та й не поможете ви мені. Я віддаю свою душу в руки богові й упевнений у його милосерді.

По цих словах адмірал відвернувся від них — уже остаточно, їм лишалося тільки потихеньку вислизнути з кімнати. Думаючи, що він уже сам, адмірал повторив гучним голосом:

— Я впевнений у твоєму милосерді.

І прислухався, чи не почує підтвердження. Швейцарці тим часом ще втримували сходи. Коліньї прислухався, але підтвердження не чув. Помалу обличчя його мінялось, наче він із надії скочувався в страх. Душевний мир і бадьорість перед лицем смерті, де ви? В рисах його чимраз видиміше проступав вираз прибитої жахом, розгубленої людини. Його бог відштовхнув його. А швейцарці ще втримували сходи. «Перше ніж вони піддадуться, я мушу переконати тебе, господи. Визнай, що я не винен у смерті старого герцога Лотарінгського! Я не наказував убивати його, ти це знаєш. Я не хотів його смерті, ти можеш це підтвердити. Невже я мав спиняти його вбивць, коли Гіз сам важив на моє життя? Цього ти, о господи, не вимагаєш і не складеш вину на мене. Що? Я тебе не чую. Дай відповідь, господи! Мені лишається зовсім мало часу, поки швейцарці ще втримують сходи!»

Довкола лунав гамір — і на вулиці, й у домі; а він сперечався, опирався, потрясав зціпленими руками, підносячи їх до невблаганного бога й зводячи до нього очі старого воїна. І враз він почув той голос, якого так жадав. Голос велично промовив:

— Це зробив ти.

І тоді християнин уперше затремтів трепетом полегкості, звільнившись від земної гордині й душевної впертості. В передчутті блаженства він гукнув:

— Так, це зробив я. Прости мені!

Швейцарці вже не втримували сходів: усі п'ятеро полягли. Шалена орда з криком збігла нагору. Двері піддалися не зразу; вдершись у кімнату, солдати побачили, що не давало їм відчинятись: на порозі лежав якийсь чоловік. Його вдарили кілька разів і думали, що вбили; та насправді він умер раніше — від великого зворушення, бачивши боротьбу християнина з самим собою і його перемогу. Ніхто його не знав: то був лише німець-товмач Ніколаус Мюс. Шаноба й любов до пана адмірала дали йому відвагу одному зостатись у кімнаті з паном адміралом, щоб умерти з ним.

Наперед виступив чоловік на прізвище Бем, також швейцарець, але на службі в герцога Анжуйського. Перед каміном стояв вельможний пан — із тих, до кого такі люди, як Бем, підходять, тільки улесливо зігнувшись. Але тут Бем голосно й погрозливо гукнув:

— Це ти адмірал?

Та ця брутальність не наблизила його до жертви, як він сподівався; а кожен убивця потребує такої близькості, задля чого й звертається до своєї жертви раптом на «ти». Ні, вельможний пан лишився неприступно гордий, як і був, і нелегко було Бемові ступити два останні кроки.

— Так, це я, — почув він. — Але ти мого життя на вкоротиш.

Дивна відповідь: її міг зрозуміти лиш той, хто бачив, як адмірал віддав себе в руки божі, а тому людські вже не були над ним владні. А Бем спантеличився й безтямно глипнув на свою зброю, бо вельможний пан перед каміном дивився на неї зневажливо. То була довга, гостряком затесана поліняка — висаджувати ворота. Її й збирався Бем угородити адміралові Коліньї в живіт — і справді зробив так, коли адмірал відвернувся. Адмірал упав. Один із швейцарців, що напхалися до кімнати, ще встиг побачити його обличчя й здивуватися виразові суворої зверхності; згодом, розповідаючи про це, він казав: «самовладання». Коліньї ще прошепотів щось, та всі були занадто збуджені, щоб розчути ті слова: «Хоч би людина, а то послідуща сволота». Останні його слова виражали нетерпимість до людей.