Молоді літа короля Генріха IV
Шрифт:
Висновок
Запізно: вас уже здолали чари. Перестороги, що надходять з усіх боків, марні. Зізнання короля — вашого шуряка — лишаються без відгуку, і страхи вашої коханої не можуть стривожити вас. Ви віддаєтеся коханню, тим часом як убивці, аж тремтячи і від страху, й від ненависті, тільки й дожидають наближення кривавої ночі. І нарешті ви зустрічаєте її, ту ніч, мов якусь незнайому красуню, а тим часом пан адмірал уже загинув — майже перед вашими очима. Чи не правда, що ви все знали, і то вже давно, але нізащо не хотіли послухатися голосу власного сумління? Ця ваша сліпота була трохи подібна до отієї непевної недуги Карла
V. ШКОЛА НЕЩАСТЯ
Я не знав, що таке пекло
Та думка, з якою Анрі впав додолу, перша зринула у нього в голові, коли він опритомнів.
— Мій добрий учителю, — промовив він, наче звертаючись до живої людини, що мала б йому допомогти. І почув відповідь: «Я живу в наглухо зачиненому домі, а на моїх дверях люди пишуть усякі злостиві назвиська».
Ці слова, справді вимовлені колись, пролунали в його мозку так виразно, що він аж озирнувся. Він був сам, подружній покій замкнено, довкола залягла тиша. Дзвони мовчали, кровожерне виття разом із сонцем відкотилося з майдану перед палацом, і робота, що кипіла там, скінчилася. Ніщо не ворушилось, крім трупів, повішених на доробленій шибениці,— вони ледь погойдувались. Велика купа голих мерців була зовсім нерухома. Тільки собаки тинялися біля неї й лизали рани. А живі люди десь поховалися — ті люди, котрі недавно так завзято й радо показували, на що вони здатні. Навіть вікна своїх жител вони позакривали віконницями.
Друга думка, що зринула в Анрі, коли він прокинувся, була така: «Моєї бідної матусі нема на світі, а вона мене остерігала». Він відійшов у найдальший куток кімнати й почув її голос, як щойно голос свого вчителя. Вона сказала: «Розпусний двір, лиха королева…» І голос матері, тон її мови були такі, наче вона зверталась до дитини, ще наївної дитини, задовго перед цими подіями. Той м'який, давно змовклий голос ще дужче краяв йому серце, бо все провіщене збулось насправді, й було воно ще жахливіше, ще моторошніше, ніж могла собі уявити бідна королева Жанна, поки жила на світі.
«Ти вмерла від отрути, моя люба матусю. Ти це знаєш? А пана адмірала згодом убито; чи ти про це довідалась? Замордовано й Ларошфуко, останнього твого посланця до мене. Багато тих, хто служив тобі, вже мертві; трупами лежать наші дворяни. Ми вскочили в пастку, хоч ти остерігала мене, матусю. Але я не послухався ні тебе, ні старого, хитрого Бовуа, ні…»
— Господи, скількох іще! — промовив він уголос. Бо знехтувані перестороги тепер разом наринули на нього — такі численні, такі навальні, що всі перемішались, і він ухопився за голову. «Марго — і Марго остерігала мене отим анатомічним малюнком. Бідолашна фрейліна, що її труп, такий маленький, лежав під рядюжкою! Д'Ельбеф — біля брами, коли він відтягував мене назад серед тисняви, ще не було пізно втекти! Сам Карл Дев'ятий: «Наварро, помстися за мене!» Морней: «Коліньї зостається, бо його чекає домовина, а тебе чекає шлюбне ложе». Морвер: від нього аж пашіло кровожерністю! Д'Анжу: круг того витали темні духи! Гіз — вихоплений кинджал, раптово скинута личина! Пані Катрін: адже її оповивала, з нею всюди весь час ходила, достигаючи, таємниця цієї ночі! А я думав бути щасливим — щасливим під її поглядами. Бо я не знав, що таке пекло».
Ось який вирок насунувся на нього й знову підкосив його. «Я не знав, що таке пекло». З цією думкою він без жодного звуку впав упоперек ліжка, притиснувся до нього грудьми й головою — і скорився вирокові, що пролунав у нього в грудях і
Усе це вирувало у нього в голові, а тіло його час від часу тіпалось, наче він хотів підхопитись і не наважувався. Уперше так сталось, коли йому згадалися слова й вираз обличчя сестри: «Любий брате! Я вас запевняю, що наша мати знала правду. Перше ніж умерти від отрути, вона веліла, щоб ви приїхали як сильніший або зовсім не приїздили. Геть із Парижа, брате! Пошліть гінців по всій країні! Прибудьте на своє весілля з військом!» В душі його лунали ці слова, вимовлені зворушливим голоском Катрін, з високими нотками ляку на кінці слів. По суті, то був його власний голос, і ця пересторога була сильніша за всі інші. Ті зачіпали його тільки зовні, а з цією єдиною він був згоден, бо сам у глибині душі думав так.
Його всього аж затрусило від каяття, і він мусив триматись за ліжко руками й зубами. «Я не знав, що таке пекло. Де був мій розум? Чи я так захопився Марго, що не міг із нею розлучитись? Ні, не в тому річ. Якби так, то я просто міг би викрасти її й утекти геть від цього двору. Але я не хотів його покидати, бо мені було цікаво, що тут небезпека, що тут треба відваги, мене лоскотав страх — і я бавився, мов дитина, замість спрямувати погляд у пекло». І ще раз його струснула душевна мука, аж захиталося ліжко.
Так, ця страшна поразка змусила його проклясти свою молодість. «А я ще хотів повчати пана адмірала! Закидав йому, що він провадить марну війну! Але в Коліньї була віра, що робить людину вільною — чи то від іспанського гніту, чи то від власних пристрастей. Він знав, що таке пекло, й боровся проти нього. А я — вскочив у нього». Цього вже було забагато. Це вже зломило його. Думки перейшли в якийсь дурман, схожий чимось на юнацький екстаз. Отак колись у Лa-Рошелі, під морським вітром, серце його рвалось назустріч новому світові. А тепер знову, тільки цей світ уже не був широкий і вільний, подібний до царства божого. Цей був сповнений страждання й ганьби. З нього било сірчане полум'я, воно палахкотіло вже близько, ось-ось, зараз воно огорне його. В дурмані свого відчаю він схопився й почав битись головою об стіну. Ще раз, із розпачу, лобом, ще раз! Він уже не думав більше ні про що й не міг сам спинитися. Але його стримали.
Faciuntque dolorem [80]
Чиїсь руки силоміць посадили його.
— Спокійно, ваша величносте! Розважність, самовладання, душевна рівновага — це і християнські чесноти, і приписи стародавніх філософів. Хто їх забуває, той кривдить самого себе, — а якраз на цьому я застав вас, і саме вчасно, мій любий молодий владарю. Я не сподівався від вас такого, — ні, не сподівався. Я чекав, що ви сприймете Варфоломіївську ніч занадто поблажливо і — як би це сказати — з безтурботною зневагою. Коли я зазирнув у двері перший раз, ви, правда, лежали на голих дошках, одначе спали, і віддих ваш був такий спокійний, що я сказав собі: «Не будіть його, пане д'Арманьяку! Він ваш король, а ця ніч була тяжка. Коли він прокинеться, ви побачите, що він усе подолав, — і, наскільки ви його знаєте, він ще й кине дотеп».
80
Завдають болю (лат.).