Молоко з кров'ю

Дашвар Люко

Перший місяць у психіатричній лікарні німця розмістили в одномісний палаті і настирливо лікували, хоч він не виказував ніякого бажання жити далі. Стьопка не розумів, що сталося, бо був переконаний — то Тетянка викликала лікарів і його оце завезли подалі від Рокитного, аби голову не компрометував. Пробував узнати у мовчазних санітарок та медсестричок, де саме знаходиться, та ті лише відмахувалися і прикладали пальця до рота — мовляв, тобі, голубе, краще мовчати.

Зійшли синці та набряки, зрослася рука, німцю на носа начепили

нові окуляри і одного разу повели не у маніпуляційну, а до малої, похмурої кімнатки без вікон, де біля грубого столу з телефонним апаратом на нього чекав гостроокий кавказець з горбатим, як у Тетянки, носом.

— Громадянин Барбуляк? Степан Григорович? — запитав офіційно.

Стьопка чогось враз засумував. Мотнув головою — мовляв, я Барбуляк.

— Значить, на ставок ходити любите? — запитав кавказець уїдливо.

— Є таке, — ще більше засумував Стьопка: цей кавказець не скидався на лікаря. А якщо він — лікар, то дуже специфічний… Патологоанатом. Але Стьопка не знав таких слів.

— І що там? — вів далі кавказець.

— А вам для чого? — обережно спитав німець.

— Повинні ж ми вирішити, якими методами лікувати вашу хворобу, — усміхнувся той криво.

— Геть нічого не болить, додому хочу, — сказав Стьопка і згадав про Марусю: як вона там?

— Таємні зустрічі… — ніби читаючи Стьопчині думки, видихнув кавказець, і Стьопка перелякався — а раптом його балакучість Марусі нашкодить.

— Я більше не буду…

— А з ким зустрічалися?

— Не просіть. Не можу сказати.

— А я і не прошу, — налився кров'ю кавказець. — Добре, не кажете, з ким зустрічалися, так хоч просвітіть — про що говорили? От, приміром, чим вам не подобається, що ясла повні?

— Та ми ж люди… Ми ж не скотина.

Кавказець смикнувся, підскочив, до Стьопки нахилився.

— Твою наліво! Їсти любиш, падло, ще й тарілку з візерунком вимагаєш?

— Та заспокойтеся… Це не головне Можна і без тарілки… Руками…

— А що головне?

— Аби серце вільно дихало.

Кавказець аж плямами пішов, але взяв себе в руки.

— Виходить, радянська влада твоєму серцю вільно дихати не дає?

— Моєму серцю радянська влада — як кобилі п'ята нога! Хіба я про це? Я вам за інше кажу, а ви… — заплутався.

Кавказець повеселішав.

— Усе, що треба, ти уже сказав! Відпочивай! Діагноз — встановлений, будемо лікувати.

— Геть нічого не болить, додому хочу, — повторив німець.

— Років через десять-двадцять поговоримо, — відповів кавказець. — А захочеш раніше вийти, назвеш імена тих, з ким зустрічався… — взяв слухавку і запитав у когось невидимого: — Все записали? — Вислухав відповідь. — Добре. Починайте працювати. І дайте йому кодове ім'я… — Подумав і запропонував: — Приміром, Німець… — Глянув на Стьопку з презирством. — Ти ж, кажуть, дуже німців любиш…

— Вони маму… на гранаті… підірвали… — Стьопка уже геть нічого не розумів:

хто цей чоловік, про що він його питає і, головне, чому він повинен сидіти у цій лікарні десять-двадцять років… Що відбувається?!

— А-а… Так ти на честь цього німцем став! — гидко розсміявся кавказець, і Стьопці залило червоним очі. Заволав, як божевільний, плигнув на кавказця, повалив його на підлогу і вчепився зубами у білу, чисто поголену щоку.

Заверещала сирена, вбігли двоє дужих дядьків, відірвали німця від кавказця. Били чоботами, аж повтомлювалися. Холодної води на Стьопку вилили. Німець розплющив очі, надзусиллями зняв з носа нові розтрощені окуляри і прошепотів розбитими губами, дивлячись у розпливчасті контури, що зовсім не були схожими на людей:

— Мені підходить такий метод… лікування.

Дядьки перезирнулися з кавказцем, який притискав до щоки білий носовичок, і покрутили пальцями біля скронь. А німець просто хотів померти. Та у відділенні психіатричної лікарні, де КДБшники тримали і своїх «пацієнтів», їхніх примх не враховували — навіть примхи померти.

Перший рік з дня у день німця супроводжували, тягли чи вели під руки до малої похмурої кімнати, де різні люди з однаковими обличчями ставили німцю одне й те саме питання:

— З ким у вас були таємні зустрічі?

— Забув, — казав німець і намагався затулити обличчя руками.

— З ким?!

— З тобою! — кричав КДБшнику.

— З ким?

— З рибою… З рибою… Чули? «Танцювала риба з раком, риба з раком…» — і не встигав доспівати, бо від удару щелепа зсувалася кудись вбік і вже не рухалася.

— З ким?

— З німцями! — І реготав скажено. — 3 німцями! Хенде хох!

— З ким?!

«З ким? З ким?!» — відлунням гуло у Стьопчиній голові, коли ошаленілий від болю, яскравості потужних ламп, що світили прямо в обличчя, і суцільної безнадії він без сил і сподівань лежав на твердому лікарняному ліжку і навіть дисципліновані, сто разів перевірені санітарки потайки змахували сльозу і поспішали подати німцеві води, коли той, як та риба, хапав ротом повітря, а дотягнутися до склянки не міг.

Через рік все різко змінилося. Кавказця Важу Чараташвілі перевели до Києва, він передав справу німця Семену Григор'єву і порадив:

— Справа глуха. Нічого з неї не викрутити, а головне — не вийти на серйозні дисидентські організації. Німець твій — одинак пришелепуватий.

— Відпустити? — запитав Григор'єв.

— Ні, — відповів хитрий Важа Чараташвілі. — Ця справа вже раз нам допомогла, може, ще колись допоможе. Хай лишається у лікарні… Шизофренія, друже мій, лікується роками.

І Стьопку з діагнозом «шизофренія» перевели до двомісної палати в іншому крилі відділення.

Коли німець увійшов до палати, з ліжка підскочив худий, як сам Стьопка, дядько років сорока з красиво закрученими вусами, озирнувся і прошепотів йому на вухо: