Молоко з кров'ю
Шрифт:
— Слава Україні! Ти — німець?
— Я німець, — відповів приречено тоскно.
— Ми всі… Всі! Ми пишаймося твоєю витримкою і мужністю! — прошепотів вусатий дядько.
— Хто це — ми? — обережно поцікавився Стьопка.
— Політичні в'язні режиму! — з пафосом відповів дядько і назвався: — Я — Роман Хом'як.
Так Стьопка дізнався, що він — політичний в'язень режиму.
Ще за рік впливовий батько Важиної жінки добився переведення зятя до Москви. Услід за ним полетів Сьомка Григор’єв, не залишивши щодо справи Стьопки Барбуляка жодних розпоряджень.
Півроку сусідом німця по палаті був західняк Роман Хом'як. Потім ще довгі роки німець згадуватиме ці півроку, як найкращі за увесь час свого полону, бо вусатий дядько зумів повернути йому таку жагу до життя, що німець вперше з часу арешту перехотів помирати.
— Та хіба ці кляті гебісти зможуть нас зламати?! — хрипів зі свого ліжка після невідомих уколів, після яких кров починала стукати у скроні і тіло вкривалося холодним потом. — У нас — справ і справ. Так, німцю?
— Мовчи, — просив німець зі свого ліжка, бо у віконце з коридору дивився охоронець, перевіряв «постільний» режим, який забороняв пацієнту встати зі свого ліжка, щоб хоч піт стерти з чола іншого.
— До мене поїдемо! — шепотів уночі. — У нас — гарно. Гори…
— Не подобаються мені гори, — відповідав Стьопка. — Око на гори наштовхується і завмирає, а я звик у степу… Глянеш — кінця й краю степу нема.
За півроку Хом'яка забрали, і Стьопка просив богів усіх світів допомогти тому вижити.
— Я тебе знайду, німцю, — крикнув Хом'як, коли двоє чоловіків у штатському потягли його з палати.
Хвала Богу, дотримав слова.
Наприкінці дев'яносто першого, через одинадцять років після арешту коли вже ні лікарі ні пацієнти не знали, чому сидить і від чого лікується у закритому стаціонарі сліпий рудий чолов'яга, до лікарні завітали двоє. Судячи з усього, їхньому візиту передував дуже потужний дзвінок згори, бо головний лікар пополотнів і кричав, як навіжений, щоб у палаті німця терміново вимили підлогу, постелили якогось килимка…
— І квіти… Квіти на стіл! — смикався.
— Зима надворі! — дивувалися санітарки.
— Білизну чисту! Кімнату провітрити! Не стійте! Швидше! Швидше! — кричав ще сердитіше.
Німця загнали у кут, і з того кута він байдуже спостерігав, як роздратовані санітарки миють підлогу, кидають на неї смугастий килимок, стелять чисту білизну і відчиняють всередину заґратовані вікна.
— Лягайте, ваше високосте! — наказали німцю і показали на постіль.
— Труси! У нього ж труси брудні та рвані! — схопився за серце головний лікар, коли забіг перевірити готовність палати до візиту надзвичайних гостей.
Та
— Німцю… — вусатий Роман Хом'як розридався, як дитина. Кинувся, зірвав з ліжка білосніжне простирадло, закутав у нього Стьопку і обережно всадовив на ліжко. — Нічого, нічого… Я тебе на ноги поставлю, — плакав і ніяк не міг зупинитися. — У нас ще — справ і справ. Так, німцю?
— Хом'як, невже це ти? — ледь чутно запитав Стьопка, і західник розревівся.
Тим часом другий візитер жестом підкликав головного лікаря і суворо спитав, вказуючи на німця:
— Чому тут знаходиться цей чоловік?
— Не знаю, — перелякався лікар.
— Від чого ви його лікуєте?
— Від шизофренії…
— Він соціально небезпечний?
— Ні, — сказав лікар.
— Ми можемо його забрати?
Лікар перелякано озирнувся, наче десь у кутку палати на нього чекала відповідь. Візитер насупився.
— Я заберу його під свою персональну відповідальність, — сказав. — Можу написати розписку — я, Семен Григор’єв, новий голова виконкому області.
— Прошу, прошу… — заметушився лікар. — Не треба розписок! Зараз я випишу довідку.
— Яку довідку?! — підвищив голос Сьомка Григор’єв. — Про те, що безпідставно тримали безневинну людину в лікарні?!
— Добре. — чоло лікаря вкрилося потом. — Без довідки…
Хом’як підійшов до Григор'єва. Потис йому руку.
— Дякую, пане Семене! Якби не ваша добра воля… Я у вашій області нікого не знаю.
— Не треба дякувати, — твердо відповів Григор'єв. — Це мій громадянський обов'язок. Слава Україні!
— Навіки слава, — відповів Хом'як і підштовхнув Стьопку до Григор'єва. — Дякуй, німцю… Якби не ця людина…
— Дякую, — сказав німець. — Якби не ви… Та не інші добрі люди…
Григор'єв підтвердив Стьопчині слова серйозним кивком — мовляв, так, якби не я… Та не інші добрі люди…
Морозного січневого дня дев'яносто другого року німець повернувся у Рокитне. Йшов знайомою з дитинства вулицею, і сльози безсоромно текли по неголених щоках. Зупинився біля батьківської хати, сів на лавку і дістав з кишені «Пегаса», якого накупив на Романові гроші. Хом'як і окуляри нові купив, і одежину, і з собою у кишеню поклав.
— Е-е, що твій степ! — сказав. — Нема за що оком зачепитися. До мене приїжджай! У гори…
Стьопка сидів на лавці й усе думав, що, мабуть, у рідному селі мало хто згадає його. Вулицею йшли люди, скоса дивилися на худого незнайомого чоловіка, який чогось треться коло Тетянчиної хати, озиралися. Німець перелякався: а раптом у Рокитному не залишилося нікого з тих, хто його пам'ятає. І Маруся… Маруся де?
Неподалік зупинилися дві дівчинки років чотирнадцяти. Одна білява, друга — чорненька… На німця дивляться, а підійти бояться.