Москва Ординська. Книга друга
Шрифт:
Отже, із 1562 року Московія вела війну проти Польщі, великого Литовсько–Руського князівства і Швеції.
Саме цього домагалися союзники Московії — Османська імперія та Кримське ханство. Вони таки досягли свого: Москва відтягла на себе сили Польщі та Литви.
«Касимовский царь в 1562 году сам поехал на войну с своими татарами против Польскаго Короля Сигизмунда, принявшаго Ливонию под свою защиту и объявившего войну Иоанну Грозному» [96, с. 24].
І ще:
«Касимовский царь Шах–Али стоял в Вязьме в 1564 г., имея под своим начальством царя Симеона Касаевича (Казанського царя. — В. Б.), царевичей: Абдуллу, Ибака и других
Як свідчить російський історик М. І. Шишкін, у 1564 році проти Литви і Польщі діяли об’єднані сили:
Касимовського ханства (Шах–Али),
Казанського ханства (цар Симеон),
Сибірського ханства (царевич Ібака),
Ногайської орди (царевич Абдулла).
Та найцікавіше свідчення про участь татарських (ординських) сил у Лівонській війні та їхнє засилля в Московії за часів Івана IV (Грозного) подаємо зараз:
«В Великих Луках Шах–Али простоял весь следующий год (т. е. 1565). Башм(аковская) разр(ядная) книга 7063 г.: “Того же году ходили воеводы по Литовским вестям, а были в Луках великих по полкам. В большом полку: царь Касимовский Шах–Алей… В правой руке: Царь Симеон (бывший Казанский Ядигерь)… В передовом полку: царевич Ибак… В сторожевом полку: царевич Кайбула…”» [96, с. 24–25].
Ці свідчення наведено тому, що за часів московської ста лінщини був виданий наказ спростувати участь татарських ординських військ в Лівонській війні та довести, що саме постійні татарські походи на Московію протягом 1558–1582 років, а це 24 роки війни, не дозволили «доблесним московитам» виконати їхнє «споконвічне прагнення» «проложить выход к Балтийскому морю». Тож московських розповсюджувачів «доважків брехні» треба стримувати і нагадувати про існування правди.
Прикладом залучення до історичної науки «доважків брехні» та побудови на них московської «доказової бази» є книга професора А. А. Новосельского «Борьба Московского государства с татарами в XVII веке», 1948 рік, видання Інституту історії Академії наук.
Брехали надзвичайно потужно на найвищому науковому рівні. Зроблена ось така заява: «На основании указаний летописей, разрядных книг, документов ногайских, крымских и некоторых других мы составили перечень татарских нападений во второй половине XVI в. Этот перечень не претендует на исчерпание всех источников, и тем не менее из него видно, что из 24 лет Ливонской войны 21 год отмечен татарскими нападениями…» [149, с. 17].
Після таких слів навіть хочеться поспівчувати «славетним» загарбникам. Але, що цікаво, професор О. А. Новосельський зізнається, що до нього російські професори та академіки цього не фіксували, а отже, — не знали про татарські напади. Він так і написав: «У Форстена имеется лишь 2–3 глухих указания…, у Новодворского — одно, о связи восстания в Поволжье с отвлечением военных сил из Ливонии в 1573 г…, у Костомарова — одно указание со ссылкой на Курбского от 1560 г.» [149, с. 17].
Надзвичайно цікава річ: усі давні російські історики не помітили татарських нападів на Московію протягом Лівонської війни та відволікання Московських військових сил з Лівонського фронту. А професор О. А. Новосельський, за вказівкою більшовицького ЦК, нарахував аж 21 рік таких відволікань.
Не дали «кляті татари» «славетним московитам» ще в XVI столітті «проложить выход к Балтийскому морю».
У чому ж річ? Де правда?
А правда в тому, що Москва зарахувала до своїх земель оті знамениті «35 городов во главе с Одоевом», на які Кримський хан видав Московії тимчасовий ярлик. І не більше! Москва мала право концентрувати на тих землях під час війни з Литвою та Польщею
Московія мала право тільки на тимчасове використання тих земель під час війни.
Та психологія московитів завжди була не такою, як у людей. На їхню думку — куди ступив чобіт московського загарбника, там є «исконно русская земля».
Сучасними прикладами є — чотири Курільських острови, захоплені у Японії в 1945 році, та відібраний у Німеччини — Кенігсберг. Сьогодні ті чужі землі теж належать до «исконно русских земель».
Звичайно, і після тимчасового підпорядкування Мещерської землі Московії, кримські татари (ширини, аргини, барини, кіп чаки, тощо) продовжували ходити на свої давні землі.
Пам’ятаємо: коли в попередні часи тією землею управляли Великі Литовсько–Руські князі, подібні міграційні процеси мали постійне місце. З цього приводу уже наводився витяг з листа Кримського хана до Московського князя, де говорилося, як в раніші часи татарські (ширинські) князі разом зі своїми людьми вільно вибирали кому та де служити: Криму, Твері, Литві чи Москві.
Та не такою була Московія, щоби дозволити подібну вільність. Ще в ті часи московські князі старалися пов’язати людей докупи та примусити служити собі. А в часи Івана IV той примус набув всеохопного масштабу. Отримавши від Кримського хана ярлик на тимчасове управління «35–ю городами во главе с Одо евом», Московія почала міняти структуру суспільства тієї землі. І цьому явищу є теж свідчення у листах кримських ханів. Послухаємо лист Магмет–Гірея до Василя III, написаний у 1517 році:
«… Коли наш род был на Мещере, толды наших смел ли кто смотреть на Мещеру, ано из Мещеры люди шли к нам служити, и от нас в Мещеру. А ведь мы ведаем, что нынча на Мещере не человек, и людей в Мещере бесерменьи нет никого, ино не у кого жити, и то б брату моему великому князю внятны мои речи были…» [34, с 378].
Московські владоможці примусово вихрестили рештки мусульманського населення. Треба визнати, що більшість населення так званої «Західної Мещери» прийняло православне хрещення ще в часи Великого Литовсько–Руського князівства. Бо так легше було просуватися по щаблях державної служби. Але за литовських часів князі та люди, мусульманської віри до кінця XV століття в державі не переслідувалися, мали свої мечеті та відправляли релігійну службу.
Московія, як бачили з листа Кримського хана, уже до 1517 року вичавила з Мещери мусульманську релігію. Це зайвий раз засвідчує, що мова в листах кримських ханів йшла аж ніяк не про Касимов (Мещерський городок) та його землі (Касимовське царство), де панувала мусульманська віра. Мова йшла про іншу Мещеру, так звану «Татарську Мещеру», яка охоплювала землі «35–ти городов во главе с Одоевом».
Туди, на свої землі, татари продовжували ходити і в XVI, і в XVII століттях, аж поки не були повністю упокорені своїми союзниками —московитами.
Саме оці походи і зарахував професор О. А. Новосельський до відволікаючих татарських ударів по Московії, які не дозволили московитам ще у XVI столітті «вийти до Балтійського моря».
Ті походи (відвідини) абсолютно ніякої шкоди самому Московському князівству не завдавали і військовими походами не вважались. І то не особиста думка автора, так вважали майже всі російські науковці давніх часів. Що засвідчив особисто професор О. А. Новосельський, певно — не подумавши, чи, можливо, таким чином вказував шлях спростування відвертої брехні. У сталінські часи порядні люди саме так і робили.