Москва Ординська. Книга друга
Шрифт:
«Полунин Федор Афанасьевич, русский географ. В 1771–74 воевода в г. Верее. Составитель русского географического словаря — “Географического лексикона Российского государства…” (1773), который служил справочником по физич(еской) и экономич(еской) географии России до опубликования «Географическо статистического словаря Российской империи. П. Семенова (т. 195, 1862–83)» [2, т. 20, с. 258].
Сумніву щодо цілеспрямованого нищення стародавніх татарських міст Золотої Орди в часи Івана IV (Грозного) бути не може.
І ще на один беззаперечний факт вчинків московитів тих часів варто звернути увагу — це стравлювання одних народів з інтими.
Так, ще за часів Івана IV на землі, які заселяла Ногайська Орда та Астраханське ханство були запрошені племена ойратів (калмики). Перші кочові переселенці калмиків з’явились між Уралом та Волгою ще в XV столітті. За калмицькими народними легендами їхні предки застали ще не зруйнованою столицю Золотої Орди — Сарай–Берке, що стояв дещо південніше російського міста Царицина (Волгоград).
Послухаємо російського академіка С. Г. Гмеліна (1745–1774), який у 1768–1769 роках відвідав з експедицією ті міста:
«Из истории известно, что сия столица (Сарай. — В. Б.) великой Татарии великим князем Иваном Васильевичем, дедом царя сего же имени, в 1462 году по Рождестве Христове разорена, а по прошествии нескольких лет от ногайцев с землею сравнена…, калмыки объявляют, что будто бы отцы их по приближении своем к российским границам город сей с соединенным с ним прибавкой еще в совершенном его великолепии застали» [161, часть II].
Тому й не дивно, що зіштовхнувши два народи в боротьбі за прикаспійські землі, Москва підкорила собі і калмиків, і ногай ців.
Не будемо розповідати, як чинилось те ганебне московське завоювання. Нагадаємо тільки, що Москва після військового походу 1554 року змушена була знову йти на Астрахань у 1556 році. І тільки, залишивши там потужний воєнний гарнізон, домоглася упокорення Астрахані.
Нагадаємо шановним читачам, як московська влада, уже пізніше, в 1770–ті роки, пояснювала Європі своє право на Астрахань. Пам’ятаємо: у 1740–1750 роках російська історична наука Тмутараканню називала Рязань і Рязанське князівство (В. М. Татіщев, Г. Ф. Міллер та інші), а у 1760–1770 роках Тмутараканню уже стали Астрахань і Астраханське ханство. Послухаємо російського академіка Самуеля Гмеліна: «Сколь долго Астрахань стояла на том месте, по тех пор и называлась она Тмутараконом, и повествование г. Ломоносова находящееся, что царь Ярослав Владимирович с братом своим Мстиславом имел войну с князем Тмутаракановым и, наконец, вступил с ним в союз, отчасти доказывает, что требование России на Астрахань еще к временам прежде владения царя Ивана Васильевича относится, и с другой стороны справедливость, что прежде Астрахань называлась Тмутараканом сим же подтверждается» [161, часть II].
В 1780–1790 роках, для обґрунтування завоювання Тамані та Криму, за вказівкою Катерини II ім’я Тмутаракані перенесли на Тамань і Таманський півострів. Цього разу доказів шукали нові російські академіки: П. С. Паллас та О. І. Мусін–Пушкін і, що ви думаєте, — знайшли знаменитий «Тмутараканський камінь», який, пролежавши в землі більше 700 років, зберіг чіткий напис. І то на мармурі, не на граніті. Хоча інші грані «Тмутараканського каменя» згнили повністю. На цьому закінчимо розмову про завоювання Іваном IV Казані та Астрахані.
Забезпечивши, зі згоди і дозволу Кримського хана, свій тил, Іван IV (Грозний) у 1558 році пішов війною на
Турція в ті роки вела довгі й виснажливі війни на Балканах. Крим постійно допомагав Османській імперії та прикривав її з півночі від можливих ударів Великого Литовсько–Руського князівства. Московський князь Іван IV наніс у 1558 році потужного удару по північному флангу Європи.
Хто думає, що це звичайний збіг — глибоко помиляється.
«В 1558 г. 17 января… (московські. — В. Б.) войска перешли границу Ливонии» [149, с. 427].
Розпочалася затяжна війна Московії з Європою, тому що на бік Лівонії вимушені були стати Річ Посполита і Швеція. Маймо на увазі, що унія 1569 року об’єднала Польське королівство з Великим Литовсько–Руським князівством. Перебуваючи під явною загрозою з боку союзу Османської імперії, Криму та Московії, Литва та Польща мусили об’єднатись. Російська радянська історіографія хід Лівонської війни ділить на періоди. І хоча цей поділ спрямований цілковито на захист московських шовіністичних інтересів, але скористаємося ним. Московські історики свої війни з Балтійськими країнами завжди пояснювали «стремлением проложить себе выход к Балтийскому морю» [149, с. 12].
Хоча абсолютно за такими ж правами згодом вони пояснювали свої наміри «прорубати вікно до Індійського океану та Середземного моря».
У перший період так званої Лівонської війни Московії, як кажуть, пощастило. Завдяки несподіваному удару їй вдалося спустошити більшу частину території Лівонії.
1558–1562–ий роки були найвдалішими для московитів у тій війні. Послухаємо російського історика про деякі аспекти Лівонської війни. «В конце 1557 г. Касимовский цар Ших–Али был назначен главным начальником русского (московського. — В. Б.) войска, шедшего против Ливонского ордена; в числе войска находились и Касимовские татары. Войска наши в Январе 1558 г. вступили в Ливонию, произвели в ней страшныя опустошения, разбивали несколько раз немцев, подходили к Дерпту, были недалеко от Риги и Ревеля и, наконец, с победою и богатою добычею в Феврале вышли обратно в русские границы…» [96, с. 23].
Як бачимо, московське військо складалося переважно з татар і очолювалося татарським полководцем. Це засвідчили давні Розрядні книги. То вже значно пізніше російські історики стали писати про «російських полководців» та «визвольну війну Московії». Мовляв, визволяли давні, загарбані чужинцями землі.
Те саме відбувалося у подальші роки. Послухаємо:
«Касимовцы в 1559 году вместе с прочими войсками русскими (московськими. — В. Б.) под начальством царевича Токтамыша предприняли поход в Ливонию, доходили до Риги, проникали в Курляндию: этот поход окончился для нас самым удачным образом: войска наши возвратились с богатою добычею» [96, с. 24].
Такі ж військові походи московської татарії відбувались у 1560 і 1561 роках. Не забуваймо, у всіх Лівонських походах Московії брали участь: казанські, астраханські, ногайські татари, а також тверські мещерські князі та князі (хани) знаменитих «35 городов во главе с Одоевом».
Та з 1562 року хід так званої Лівонської війни змінив її учасників. Лівонський орден перестав існувати: прилегла до Литви частина ордену відійшла до неї, а «феодалы сев(ерной) Эстонии перешли в подданство Швеции» [2, т. 14, с. 426].