Ніч у Лісабоні
Шрифт:
– Коли це справді так, ви можете і мені сказати своє прізвище.
Я в розпачі думав, що їй ще сказати. Потім почув, як на другому кінці проводу поклали трубку.
Я стояв у сірому, незатишному вокзалі і думав. Моя перша спроба, яка здавалась мені такою простою, не вдалась, і я не знав, що робити далі. Може, все ж таки подзвонити прямо до Гелен, ризикуючи, що хтось із її рідні впізнає мене по голосу? Але ж я міг назватись і якимось іншим прізвищем – тільки яким? Доктор Мартенс – ніяке інше в ту хвилину мені не спадало на думку.
Я негайно так і зробив. У трубці почувся той самий жіночий голос.
– Це говорить Ґеорґ Юргенс, – різким тоном заявив я. – Прошу доктора Мартенса.
– Ви не той самий пан, що недавно дзвонив?
– Говорить штурмбанфюрер Юргенс. Я хочу побалакати з доктором Мартенсом. Негайно!
– Добре, – відповіла жінка. – Хвилиночку! Зараз!
Шварц підвів голову і поглянув на мене.
– Вам знайоме оте жахливе шарудіння у трубці, коли стоїш біля телефону і чекаєш, як вирішиться твоє життя?
Я кивнув.
– І навіть не обов’язково, щоб завжди вирішувалось життя. Може бути і простою Ніщо, яке ви намагаєтесь заклясти.
– «Доктор Мартенс слухає», почув я нарешті, – розповідав далі Шварц. – Я знову сам відчув те, з чого раніше сміявся: у мене пересохло в горлі. «Рудольфе», – насилу просипів я.
– Що ви сказали? – почувся здивований голос мого друга.
– Рудольфе, – повторив я. – Говорить родич Гелен Юргенс.
– Не розумію, ви не штурмбанфюрер Ґеорґ Юргенс?
Уже росли високі дерева; а решта, як і раніше, тяглася вздовж річки, Я пішов у тому напрямі, через площу і далі мимо церкви Серця Ісусового.
З вершини валу за річкою видно було дахи старого міста. Соборна баня в стилі барокко поблискувала в мерехтливому світлі. Знайомий мені краєвид; репродукції з нього можна побачити на тисячах листівок. Знайомий був і запах води в річці; і пахощі від липової алеї, що простяглася вздовж валу.
На лавах, поставлених так, щоб можна було милуватись видом на річку та місто, сиділи закохані парочки; я теж сів на вільну лаву переждати півгодини, поки пора буде йти до Мартенса.
Проведені там півгодини я пам’ятаю до подробиць. Пам’ятаю навіть те, що мене тоді здивувала та клінічна здібність відчувати. У мене було таке враження, ніби я стою в залі, де на протилежних стінах висять дзеркала. Вони відображають мене безліч разів, і за кожним образом я можу побачити новий, що визирає з-за плеча попереднього. Здавалось, ніби то були старі, потемнілі дзеркала, і я не міг розгледіти, що виражало моє обличчя: запитання, сум чи надію. Всі образи розпливались у сріблястому присмерку.
Поряд мене сіла якась жінка. Не знаючи її намірів, я подумав: «А що, коли цей варварський режим уже й такі створіння використовує у своїх шпигунських
– Я дзвоню за нього, Рудольфе. За Гелен Юргенс. Тепер ти розумієш?
– Абсолютно нічого не розумію, – долинув до мене роздратований голос. – У мене тут саме прийом…
– А мені можна прийти до тебе на прийом, Рудольфе? Ти дуже зайнятий?
– Але ж пробачте! Я вас не знаю, а ви…
– Старий Шеттергенд, – сказав я.
Я раптом згадав, як ми ще хлопчаками називали один одного, граючи в індійців. То були імена з романів Карла Мея. Дванадцятирічними підлітками ми ті книги прямо ковтали одну за одною, Якусь мить нічого не було чутно. Потім Мартенс запитав стиха:
– Що-о?
– Віннетоу, – відповів я. – Хіба ти забув наші колишні імена? Адже це улюблені книги фюрера.
– Вірно… – погодився Мартенс.
Як відомо, людина, що розпалила Другу світову війну, у своїй спальні тримала томів тридцять чи й більше одного письменника – чтиво про індійців, звіроловів та мисливців, які вже п’ятнадцятирічному юнакові могли здатися до смішного примітивними.
– Віннетоу?… – з недовір’ям у голосі повторив Мартенс.
– Так. Мені треба зустрітися з тобою.
– Я не зовсім розумію. Де ви є?
– Тут, у місті. Де ми можемо побачитись?
– У мене зараз прийом хворих, – машинально відповів Мартенс.
– Я хворий. І можу прийти на прийом.
– Не розумію, що ви наговорили, – сказав Мартенс голосом, у якому відчувалась рішучість. – Якщо ви хворі, то приходьте на прийом. І навіщо було спеціально дзвонити?
– Коли?
– Найкраще в половині восьмої. О пів на восьму, – повторив він. – Але не раніше!
– Гаразд, о пів на восьму.
Я поклав трубку. На мені знову була мокра вся сорочка. Я поволі пішов до виходу. На небі з-за хмар час від часу виглядав блідий серп місяця. «Щонайбільше через тиждень з’явиться молодик, – промайнуло в моїй голові. – Якраз добре буде переходити кордон». Я поглянув на годинник. Лишалося ще три чверті години. Треба було йти геть з вокзалу. Якщо хтось довго тиняється в районі станції, це завжди викликає підозру.
Я пішов по вулиці, де було менше людей і світла. Вона вела до старовинного міського валу. Частину його давно зрівняли.
У приймальній Мартенса вже не було нікого. Біля вікна на етажерці стояли якісь рослини з довгими, наче ремінці, листками. На столі лежали ілюстровані журнали з нацистськими верховодами, солдатами, або колонами «гітлерюгенду» на обкладинці.
Невдовзі почулись поспішні кроки. На дверях з’явився Мартенс. Він втупився в мене, потім зняв окуляри і здивовано заблимав очима. У приймальні горіло слабке світло. Мартенс не відразу впізнав мене, очевидно, тому, що я завів собі вуса.